• Було, було

«Кастинг» для доярки

Василь ГОРВАТ.

Закарпатська область.

Коли Герой Соціалістичної Праці Марія Слюсар із села Гетиня Виноградівського району стала делегатом XXVII з’їзду ЦК КПРС, її портрет був опублікований на перших сторінках усіх закарпатських газет.

ЗНАНА закарпатська доярка пригадує, що замолоду працювати на фермі їй зовсім не хотілось. «У місцевому колгоспі трудилася моя мама, — розповідає пані Марія. — Я з дитячих років на літніх канікулах, як і більшість моїх однокласників, відробляла у полі. Знала, як нелегко працювати на землі, на фермі, тож вирішила здобувати вищу освіту. Вступила на заочне відділення Мукачівського училища, після закінчення якого влаштувалася селекціонером на місцевій фермі. До моїх обов’язків належали перевірка надоїв, загального стану корів і різноманітна «паперова робота».

Сталося так, що внаслідок нещасного випадку загинула одна з найкращих доярок колгоспу. Її 35 корів лишилися без догляду. Марія довго не вагалася. Енергії й сил не бракувало, та й зар-платня тут була вища, що немаловажно для щойно створеної сім’ї. «Потім жодного разу не пошкодувала, що полишила паперову роботу», — каже жінка.

Як передовика праці, Марію Слюсар обрали одним із делегатів від Закарпаття на з’їзд ЦК КПРС. Напередодні в Ужгороді відбувся своєрідний «кастинг», куди зі всієї області з’їхалися представники колгоспів, влади, інтелігенція. З людьми вели бесіди, намагаючись визначити, хто гідний поїздки до Москви. Марія стала однією з обраних.

У «кремлівські дні» все для неї було незвичним. Надто ж — постійна особиста охорона, якою був забезпечений кожний із делегатів. «Від самісінького дому й до вокзалу мене супроводжувало міліцейське авто з увімкненими «мигалками». Після повернення з Москви міліціонери так само зустріли на вокзалі, і кожного делегата провели аж до порога власної хати. Навіть у поїзді ніхто з нас не мав права без дозволу вийти з купе. Ми з жінками, влаштувавшись, пішли повечеряти до вагона-ресторану. А за якийсь час там з’явився перевдягнений у цивільне охоронець і відчитав нас, докоряючи за «самоволку»…

По приїзді до Москви деякі дівчата несподівано стали говорити російською. «Не лише у розмовах із гостями з’їзду, а й між собою, — продовжує свою розповідь Марія. — Але я сказала, що язика собі ламати не буду, та й вам це не потрібно. Говорімо між собою так, як удома. Наша закарпатська говірка була незрозуміла росіянам, але ми тим не переймалися. На з’їзді було море людей: приїхали з усіх республік. Приємним сюрпризом стала випадкова зустріч із Адою Роговцевою і автограф від неї».

Повернувшись додому, делегат з’їзду надовго стала об’єктом уваги преси, незмінним учасником зустрічей з учнями та студентами.

А незабаром Радянський Союз розпався. Люди покладали великі надії на те, що отримають власні земельні паї і заживуть краще. На жаль, руйнування колгоспів не дало селянам ніякого позитиву.

«Раніше у господарстві були величезні гектари городини, ферми, корівники. Працював консервний завод. Люди мали роботу. А де можна сьогодні влаштуватися нашій молоді? Вочевидь, було б добре, якби люди в селах знову скооперувалися, щоб вести господарство…»