• Дивлюсь я на небо

Неповторна краса Волосся Вероніки

Володимир БЕЗУГЛИЙ,

астроном-аматор.

«СОНЦЕ гріє, сонце сяє, вся природа оживає» — весело промовляє народне прислів’я. Другого місяця весни денне світило, ніби намагаючись якнайшвидше надолужити згаяне впродовж холодної частини року, стрімко нарощуватиме обігрів наших широт, причому як за рахунок щоденного зростання тривалості перебування на небосхилі, так і завдяки неухильному збільшенню своєї полуденної висоти над обрієм.

Місяць:

новий — у п’ятницю, 5 квітня;

в першій чверті — у ніч із п’ятниці, 12-го, на суботу, 13 квітня;

у повні — у п’ятницю, 19 квітня;

в останній чверті — у ніч із п’ятниці, 26-го, на суботу, 27 квітня.

У першій половині ночі другого весняного місяця на наших широтах майже над головою перебуває сузір’я Великої Ведмедиці, котре легко впізнати завдяки виразному семизоряному ковшу. Не всім відомо, що ним воно аж ніяк не обмежується: за площею на небесній сфері це сузір’я є одним із найбільших, посідаючи третє після Гідри та Діви місце, які в цей час також можна бачити у південній половині небесного склепіння. Розташування найбільших зоряних «країн» саме на весняному небосхилі невипадкове. О цій порі ховається за обрій майже весь Чумацький Шлях (лише невелика його ділянка стелитиметься низько над північно-західним горизонтом), а з ним і переважна більшість найпомітніших зірок, завдяки яким, власне, й вимальовуються характерні фігури сузір’їв. Щодо зір, котрі належать до когорти найяскравіших, то на весняній території їх можна бачити лише три. Це жовтогарячий Арктур і дещо слабші блакитно-білі Спіка та Регул, які очолюють відповідно сузір’я Волопас, Діва та Лев. Перші дві лежать на продовженні уявної довгої плавної кривої, проведеної через трійку світил ручки ковша Великої Ведмедиці у протилежний від його черпака бік, а третя — на продовженні прилеглої до ручки стінки черпака ковша у бік його дна. Південніше Регула ця пряма пройде ще й поблизу такого ж, як і у Полярної, блиску зорі Альфард, головної в сузір’ї Гідра. Неповторною окрасою весняного нічного небозводу є тісна група неяскравих мерехтливих вогників сузір’я Волосся Вероніки, розташованих приблизно на однаковій видимій віддалі від Арктура та ручки ковша Великої Ведмедиці, західніше першого та південніше другої. Своїм виглядом вона нагадує журавлиний ключ, що, повертаючись із вирію, високо летить у північну далечінь.

Усі об’єкти небесної сфери, котрі на наших широтах можна помітити неозброєним оком, за винятком осінньої Туманності Андромеди, належать нашій Галактиці — велетенській зоряній системі, всередині якої ми перебуваємо. Усвідомлення того, що великий Усесвіт є передусім світом галактик — подібних до нашої зоряної системи, прийшло всього 95 років тому завдяки американському астроному Едвіну Габблу (1889-1953 рр.), котрому вперше вдалося оцінити відстані до деяких із них з допомогою на той час найбільшого у світі 2,5-метрового телескопа. При цьому відкриття зоряних островів було справою не одного року і навіть десятиліття — воно тривало понад століття. Один із найвагоміших внесків у розуміння світобудови у найбільших масштабах належить англійському астроному Вільяму Гершелю (1738-1822 рр.), котрий не лише відкрив понад дві з половиною тисячі слабких туманностей — невеличких світлих туманних плям, переважна більшість яких виявилася далекими галактиками, а й зауважив їхній аж ніяк не рівномірний розподіл по небесній сфері. Саме Гершель виокремив потужний пласт туманностей, що широкою смугою проходить сузір’ями Діва, Лев, Волосся Вероніки, Велика Ведмедиця, — гігантське скупчення галактик, до якого, як тепер відомо, належить і наша зоряна система. Його центр розташований у напрямку сузір’я Діва на віддалі близько 50 мільйонів (!) світлових років (до речі, традицію вимірювання космічних відстаней у світлових роках запровадив також Гершель). Тож весняне зоряне небо насправді є вікном, крізь яке нам відкриваються таємничі глибини Всесвіту.

90 років тому Едвін Габбл виявив, що практично всі галактики, за винятком найближчих, віддаляються від нас із тим більшою швидкістю, чим далі вони перебувають у просторі, причому, як з’ясувалося пізніше, найвіддаленіші — зі швидкостями, близькими до швидкості світла. Нові знання приголомшили навіть фахівців. Англійський астрофізик Джеймс Джинс (1877-1946 рр.) писав: «Жах охоплює нас при спогляданні Всесвіту. Всесвіт жахає нас своїми величезними, безглуздими відстанями, своїми неосяжними часовими перспективами, котрі зводять історію людства до тривалості миті, жахає нашою граничною самотністю та матеріальною мізерністю нашої планети, яка становить усього лише мільйонну частку однієї з незліченних світових піщинок…»

Близько 12-ї години 20 квітня Сонце перейде із зодіакального знака Овен (Aries) у зодіакальний знак Телець (Taurus).