Спогади не відпускають

Віктор МІРОШНИЧЕНКО,

колишній мешканець
села Крамареве.

МОЄ ДИТИНСТВО та юність минули в селі Крамареве Кишенківського (нині Кобеляцького) району Полтавської області. Старожили припускали, що назва села пішла від прізвища Крамар — власника спиртового заводу, що розташовувався неподалік.

До війни наше село, яке розкинулося між містами Кременчук і колишнім Дніпродзержинськом, з одного боку відокремлювалося сосновим лісом, а з іншого — Дніпром та його затоками. Сім кілометрів віддаляли його від сусіднього Нового Орлика, де були сільрада, поліклініка, середня школа, аптека, пошта, базар та інші об’єкти інфраструктури. Жителі Крамаревого мали початкову школу, торговельну ятку, бригаду (тваринницька ферма, кузня, конюшня, комори), а також клуб. Електроенергії, радіо, телефонів не було, раз на місяць нам демонстрували кінофільми. Територію села розрізали природні глибокі балки, зарослі чагарниками. Селянські садиби розміщувалися хаотично, більшість із них не мала парканів. Мешканці поділили село на окремі кутки — Бурівка, Жаб’яче, Толока, Довгеньке… Землі навкруг були дуже родючі, щедро плодоносили й сади.

У чотирикласній школі працював один учитель — Федір Олексійович Авдєєв, який до того ж був директором, сторожем та прибиральником. На заняття він приходив завжди у білій сорочці, уроки вів в одній кімнаті одночасно з двома класами до обіду й іншими двома — після. З учнями був суворий: за непослух міг і лінійкою по руках дати. Уроки тривали доти, поки всі учні не відзвітують про виконані домашні завдання і не буде розглянуто нову тему. Учнів було мало: три-чотири у кожному класі.

Велика Вітчизняна війна порушила усталений спосіб життя селян, залишила на околицях могили невідомих солдатів. Іще довго вона нагадувала про себе і в мирний час. Наше село потрапило в зону запеклих боїв за Дніпро, тож виявилося нашпигованим різноманітними боєприпасами. Їх знаходили всюдисущі діти, які, на превеликий жаль, нерідко ставали жертвами.

Повернувшись із фронтів, учорашні воїни взялися за налагодження колгоспного господарства. Бригаду очолив Федір Іванович Богомаз. Він був вправний і дбайливий господар. На фермі хазяйнував Федот Дем’янович Кабак, який на війні був водієм. Згуртовував жінок у рільничій бригаді Іван Тихонович Ребристий. Кавалеристом на війні, затим конюхом був Наум Омелянович Задулий. Добрі спогади після себе залишив Яків Кирилович Богомаз. Під час війни у землянку, де переховувалася його сім’я, влучив снаряд. Загинула вся рідня. Не маючи свого кутка, дід Яків перші повоєнні роки жив то в хліву разом із худобою, то в холодному клубі. Та, незважаючи на свою тяжку долю, завжди був доброзичливий, товариський.

Теплих слів заслуговують молоді мої односельці — доярки та телятниці Зіна Олійник, Галя Задула, Ніна Пікуш, Катя Невідник, Валя Богомаз, сестри Катя та Галя Щур. Ці дівчата тричі на день вручну доїли по 12 корів, розносили їм корми, чистили стійла. З малоліття на фермі допомагали й діти. Через бідність, віддаленість закінчити середню школу змогу мали не всі.

Йшов час, загоювалися рани… Жителі Крамаревого вважалися довгожителями. Очевидно, цьому сприяли чисте повітря, натуральні харчі, повсякденна праця, відсутність шкідливого впливу «цивілізації».

Та на початку 1960-х років минулого століття для крамарян усе раптово змінилося: селянам наказали полишити обжиті місця, знищивши все, створене батьківськими руками. Розпочалося будівництво Дніпродзержинської ГЕС. Для її водосховища знадобилося переселити жителів десятків сіл, вирубати пишні сади, гектари лісів… Така доля спіткала і Крамареве. Вмить у нас, молоді, змінилися плани на майбутнє.

На одному з подвір’їв спиляли абрикосове дерево, вік якого, за твердженням працівників лісового господарства, становив понад 100 років. Загалом абрикос вважається недовголітнім, але це дерево було могутнє, щороку щедро плодоносило. Та хіба тільки одне таке дерево росло на нашій благодатній землі! Знищили все!

Перед затопленням села люди перебралися в різні місця. Немало з них, вирваних із корінням із рідної землі, тяжко приживалися на новому місці, рано помирали.

…Минуло понад півстоліття після ліквідації села, а спогади про нього не стираються. Серце постійно кличе туди, де промайнули дитинство та юність, хоч і важкі, та все одно найкращі. Проте тільки у снах інколи вдається побувати біля рідної хати…