• Гаряча тема

Україна в огні

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

Тільки протягом одного тижня на Дніпропетровщині сталося майже дві сотні загорань та пожеж по дворах і на пустирях у селах та селищах, а також поза межами населених пунктів на вигонах, пасовищах та сінокосах, невгіддях, балках та по рівчаках і навіть на полях, де також до весни залишалися пожнивні рештки і стерня. Горять чагарники й очерети вздовж річок і водоймищ, надто замулених. Загалом на Дніпропетровщині цього року вже зафіксовано ледве не півтори тисячі загорань і пожеж на відкритих територіях.

ГОРЕ-ГОСПОДАРІ отримують опіки, вогонь, перекидаючись на будівлі, нищить їхнє важкою працею надбане майно. А трапляються в області й трагедії. Подружжя пенсіонерів згоріло у полум’ї такого ж сухостою, який вони підпалили на своєму городі (зайнялася й сусідська садиба). Дідусь, намагаючись загасити пожежу, обличчям упав у вогонь. Бабуся спробувала витягти чоловіка звідти, однак сил їй забракло... Ще одна старенька пенсіонерка згоріла в Широківському районі. Найстрашніша трагедія трапилася на околиці Кривого Рогу в приватному секторі. Спочатку спалахнули господарські споруди, а далі й дім. Троє осіб згоріли живцем — разом із господарем-батьком донька 2009 року народження і синок 2011-го, а троє потерпілих із опіками різних ступенів потрапили в лікарню — мати, бабуся та мале хлоп’я.

Кількість подібних пожеж зростає — нинішнього року «екологічних» загорань на Дніпропетровщині сталося майже в 11 разів більше, ніж торік, а торік — утричі більше, ніж позаторік... «Весняні випалювання бур’янів, невикошених та засохлих за зиму травостоїв, опалого листя та елементарного рослинного сміття переросли у шкідливу пошесть, навіть епідемію», — констатують місцеві пожежники.

Це лихо набуло всеукраїнських масштабів. На Житомирщині, Івано-Франківщині, скажімо, горить не менше, ніж на Дніпропетровщині, а ось у пристоличній області весняно-городніх і навіть польових пожеж зафіксовано вже вдвічі більше. Горять не тільки будівлі — нині в одному з районів вогонь знищив 10 опор лінії електропередач, в іншому — на небезпечну близькість дійшов до АЗС. У масштабах країни цього року вже вигоріло в 23 рази більше площ, ніж навесні минулого. Отож маємо повне право стверджувати, що від прибирання земельних ділянок палає вогнем уся Україна.

В чому ж тут річ? Чому людей повсюдно і масово охопила небезпечна й шкідлива сверблячка навесні неодмінно палити торішні траву і листя? Час на повен голос бити на сполох, бо, крім шкоди для самих паліїв і їхнього майна, страждають екосистеми. Біологи не перестають застерігати, що внаслідок пожеж вивільнюється шкідливий для дихання вуглець і забруднює атмосферу. Через вогонь сильно знижується потенціал рослинного покриву, знищується й мікробіологічний уміст родючого шару ґрунту, без якого він, вважайте, мертвий. На луках та полях печуться заживо дрібні звірята, які там мешкають, птахи разом із відкладеними в гніздах яйцями, комахи...

Однак винити в усьому нехлюйство та байдужість паліїв — справа найлегша. Причина глибша. Відомо, що нині в селах, на які припадає левова частка пожеж, живуть, точніше доживають віку, здебільш пенсіонери. Причому нерідко це бабусі-вдови і дідусі-вдівці. Ще торік восени, мандруючи Дніпропетровщиною, звернув увагу, що кожне друге подвір’я в бур’янах і купах листя. Їхні хазяї, глибокого пенсійного віку селяни, гірко зітхаючи, прямо казали, що їм уже несила вигребти город, двір та узбіччя. Спалити, мовляв, — це набагато легше і зручніше. І дешевше!

— У нас тут один має машину і причіп до неї, — розповідала у далекому Новопетрівському Покровського району згорблена бабуня, — так я його й питаю, чи не вивезе він, якщо я помаленьку сапою вирубаю хоч найвищий травостій, його он туди під гору у глинище. Так він мені й каже, що 75 гривень за ходку візьме. А скільки того причепа? Мого бур’яну набереться не менш ніж на 10 ходок…

— А якщо скосити і скласти, щоб за зиму перепрів і перегнив? — явно необачно запитав я.

— Кому, мені самій скосити? — аж йойкнула бабуся. — Ви смієтеся?! Он дід Соловей, який зостався один, як палець, років три тому ще й як махав косою, а це уже і він перестав. То про мене й мови не може бути. Тут у нас ще є кілька сімей молодих, купили собі косарки на бензині. Мені ж уже ні купити, ні найняти. Попрошу когось викосити — тиждень хліба ні за що буде купити. А викошеного хіба якось інакше позбудешся, крім спалити, коли висохне?

Заїкнувся я й про компост, котрий можна закладати після прополювання. Знову почув заперечення. Сьогодні, виявляється, села уже настільки засмічені, що розсип той компост потім по городу — заколоситься бур’яном, який заб’є все, що насадиш і насієш. Тому, коли в одній із сусідніх сільрад ми побачили оголошення, що за спалення будь-якого сміття у дворі чи на садибі штраф 340 гривень, подумалося: навряд чи таким робом можна зупинити народ. У цьому ж оголошенні навіть закликали селян відразу й доносити, якщо хтось заходиться палити. «Ага, так і ждіть, що вам сповістять на сусідів! — іронічно прокоментував чоловік, що трапився поруч. — Це так можна розсварити все село, бо ж усі і восени, і тим паче навесні розводять вогнища по своїх дворах!» Подумалось, чи не ліпше, приміром, у школах запровадити щось на кшталт популярного за радянських часів «тимурівського руху». Щоб загони підлітків в осінні дні і особливо у весняні прибирали-вичищали садиби пенсіонерів. А чому б, погодьтеся, і ні?

Коли у Великомихайлівській тепер об’єднаній територіальній громаді того ж Покровського району мені сказали, що це та проблема, яку «вирішувати необхідно на державному рівні», частково я погодився. Якщо в селі на одну родину працездатного віку вже 10 самотніх старих припадає, то марно і навіть непристойно, соромно лякати народ штрафами.

Хоч тут передовсім, звісна річ, непочатий край роботи для органів місцевого самоврядування. Оскільки треба говорити всю правду: практично половина пожеж, які палають по селах нині, — від спалювання не просто решток торішньої рослинності, а цілих хащів і заростей не на своїх садибах, а... на сусідніх. Як це розуміти? Ну от щойно побував я в селі Соколове, котре буквально за 15 кілометрів од Дніпра. Тут навіть на центральній вулиці, де пошта, медпункт і крамниця, нарахували три безхазяйні двори. У них не те що бур’ян по шию — чагарники вище голови. Заводяться там миші, щури, вужі і навіть гадюки. Як людям, котрі мешкають поруч, із цими пустирями миритися? От і йдуть «шляхом найменшого опору»...

Раніше були колгоспи, то вони, згадайте, двічі, а то й тричі на тиждень обов’язково з-під дворів вивозили непотріб на смітники за кілька кілометрів од населених пунктів. А навесні і восени перед святами спільними зусиллями вичищали, вигрібали сміття з усіх закутків і пустирів. Тим паче з узбіч. Чи пригадайте традиції конкурсів-оглядів на найкращий і охайніший двір, коли ті ж колгоспи допомагали людям упорядковувати їхні садиби. Нині до подібних «подвигів» товариства, агрофірми та підприємства, власників чималих землеволодінь та фермерських господарств не схилиш. Вони, як ті приймаки, для яких свої ж села — зайвий тягар. Подекуди, звичайно, підприємці підставляють плечі, одначе переважно відвертаються від потреб населених пунктів.

Мобілізувати сільський люд і агровиробників на збереження у чистоті й порядку екосистем і відкритих територій — це і завдання, і обов’язок передусім органів місцевого самоврядування. Тих же сільських рад і рад об’єднаних територіальних громад, активістів. Примусити новоявлених крутих «латифундистів» та решту аграрних формувань, які орендують людські земельні паї, численні бізнесові переробні структури на місцях перейматися проблемами і потребами земляків не так уже й складно. Влаштовувати свята сіл чи дні довкілля — це ой як необхідно, якщо хочемо зберегти неповторними і самобутніми наші українські території.

Але реально все це за однієї умови: коли громади справді братимуть владу у свої руки і укладатимуть «суспільний договір», за яким селянам разом жити, працювати і відстоювати свої інтереси. При цьому неодмінно враховуючи, що чисте, охайне і здорове, екологічно безпечне довкілля та збережена його неповторна краса і родючість земель — це чи не найперша вимога і запорука благополуччя села.