• Бувальщина

Джельтмен

Софія СОРОКОВА.

с. Циблі

Переяслав-Хмельницького
 району

Київської області.

Мал. О. Кохана.

До двоюрідної сестри Каті ми приїхали, щоб відсвяткувати її ювілей. Поруч, у сусідньому дворі, гуляли весілля — внучка Марійки Канівець виходила заміж. У затінку дерев ми сиділи за святковим столом, співали своїх пісень і підспівували весільних. Час від часу чулися привітання гостей: «На щастя, на долю, на здоров’я, щоб був хліб і до хліба, і щоб нашому роду не було переводу!».

— ОТО щастя в Марійки, — після чергового «гірко» сказала Катя. — А могло б статися зовсім по-іншому...

І вона розповіла нам життєву історію своєї сусідки.

— Жила тут дружна і працьовита сім’я — батько, мати, син та дочка. Та червневий день 1941 року перекреслив їхні долі. Батько і син пішли на фронт. Один за одним загинули на кривавих стежках війни.

Від горя Марійчина мати недовго прожила на цьому світі. І залишилася дівчина сиротою. До війни був у Марійки наречений — Василь Литвин, блакитноокий красень. У червні 1941-го мали відгуляти весілля. Але пішов Василь здобувати перемогу над ворогом. Загинув при визволенні Праги — ще одна чорна звістка постукала у вікно Марійчиної хати.

Важко було після великої руїни, але життя налагоджувалося. Марійка працювала ланковою у бригаді із вирощування цукрових буряків. Жваву карооку дівчину любили за добру веселу вдачу. Але пара їй не знаходилася.

У післявоєнні роки було модно посилати у колгоспи уповноважених, щоб «давали цінні вказівки» керівникам колгоспу — як, коли і де сіяти, як збирати. Бувало, такий уповноважений не міг відрізнити зерна пшениці від жита, ячменю від вівса, гороху від кукурудзи.

Приїздили вони на 2-3 дні, їх поселяли до малосімейних або одиноких. Одного разу такий уповноважений приїхав і до їхнього колгоспу. Коли голова сушив голову, до кого прилаштувати гостя, у контору у якійсь справі нагодилася Марійка.

— Марійко, — каже їй голова, — приймай гостя. Поживе у тебе два дні.

— Василю Івановичу! Ви ж знаєте, що я дома не сиджу, все на роботі, а людині треба щось їсти приготувати. Ні-ні, поселяйте до когось іншого.

— Не бійтеся, жіночко, — мовив гість, — я не завдам вам клопоту, я джельтмен все-таки.

Що таке «джельтмен», Марійка не знала, може, чин якийсь чи посада, то, врешті-решт, погодилася. І не тому, що голова продуктів пообіцяв виписати.

З’явилася у неї потаємна думка: може, так станеться, що після цих відвідин вона нарешті народить собі дочку чи сина, про яких мріяла кожного дня. Часто снився один і той же сон — маленький хлопчик стоїть біля воріт і гукає: «Мамо, забери мене до хати…». Вона прокидалася в холодному поту і довго не могла заснути. Згрішить у селі з якимсь чоловіком Марійка не могла, це для неї було табу. А роки не стоять на місці — незабаром їй буде 30.

Постелила Марійка постіль своєму гостю, сама ж вклалася на лежанці. Лежала і думала: «Може, Бог змилостивиться. Пошле мені трохи жіночого щастя…».

Уповноважений зручно вмостився на подушках, погомонів із хазяйкою про те про се. Потім захропів.

Зазвичай у селі рано встають, тож і Марійка, вставши зі сну, наварила їсти і вийшла погодувати курей. Цієї весни вона купила на птахофермі з інкубатора два десятки курчат. Його працівники уміли розпізнавати, де півник, а де курочка. «Своїм» віддавали курочок, а решті на десяток курчат дві-три курочки, а решта півники. У Марійки знайомих на фермі не було. Тож вона мала цілий півнячий хор — як заведуться співати чи чубитися, заслухаєшся.

Годує Марійка птаство, а з хати виходить ночувака. Побачив, скільки у Марійки півнів, і питає:

— А навіщо вам, хазяєчко, так багато півнів?

— Той, що водить і обслуговує свій курячий гарем, один. Он той, зозулястий, із великим червоним гребенем. А та решта просто... Джельтмени!

Не втрималась Марійка, розповіла подругам про цю пригоду. Ох і сміялися вони. А по селу пішло-поїхало гуляти слово «джельтмен»... Як характеристика не надто мужнього кавалера.

У ті жнива у село з району прислали три трактори із трактористами. Серед них був серйозний мовчазний Микола. Йому дуже сподобалася Марійка — кароока жартівлива. З ним вона домовилася виорати її город під зиму. За обідом розговорилися, Микола розповів свою історію.

Його і кохану Ганнусю примусово вивезли до Німеччини. Там дівчину забив до смерті наглядач за те, що виявив брак у її роботі. Їх звільнили американці. Потім хлопець ще служив на Далекому Сході. Повернувся додому, а на місці хати — руїна… Микола влаштувався на роботу, жив у гуртожитку. Марійка розповіла про себе, і потяглися одна до одної споріднені душі. Невдовзі вони одружилися, народився син, точнісінько такий, як приходив до Марійки уві сні. І от тепер вона святкує його весілля. «Не думаю, що довго чекатиму на онуків. У нашому роду немає джельтменів», — пожартувала вона, коли повідомляла про заручини.