• Постаті

Симон Петлюра: міфи й дійсність

Володимир БУРБАН.

10 травня виповнюється 140 років од дня народження Симона Васильовича Петлюри — одного з чолових українського національно-визвольного руху, публіциста, Головного Отамана Армії УНР, голови Директорії Української Народної Республіки.

НАРОДИВСЯ Симон Петлюра в Полтаві, у родині скромного міського візника, яка мала шляхетні козацько-священицькі корені. Дід був серед засновників Київського Іонинського монастиря.

Симон навчавсь у церковно-парафіяльній школі, бурсі, духовній семінарії, з якої був виключений за антицарські настрої і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. Під загрозою арешту виїхав в український край — на Кубань, згодом до Львова, де слухав лекції М. Грушевського. В період перебування в Петербурзі редагував часопис «Вільна Україна», вісім років очолював унікальне видання «Украинская жизнь», котрий виходив у Москві. Утвердив за собою репутацію першорядного публіциста і талановитого театрального рецензента, тонкого знавця мистецтва. І по сьогодні найкращою і найглибшою вважається його стаття про Марію Заньковецьку, яку називав «вірною дитиною України». На пропозицію перейти в один із престижних московських театрів, де й репертуар європейський, і платня висока, Заньковецька зі сльозами на очах відповіла: «Наша Украина слишком бедна, чтобы ее можно было покинуть. Я слишком люблю ее, мою Украину, и ее театр, чтобы принять ваше предложение».

Рецензент шкодував, що в репертуарі актриси не було Шекспіра, Ібсена, Горького, Андреєва...

З настанням революційних подій в Україні Симон Петлюра стає головою Українського військового генерального комітету, формує Гайдамацький кіш Слобідської України. Не погоджувався він як із соціалістичною орієнтацією глави уряду В. Винниченка, так і з монархічною позицією гетьмана П. Скоропадського. Внаслідок перемоги очолюваного ним повстання гетьманат було повалено. Петлюра стає Головним Отаманом армії УНР, а згодом головою Директорії. Обстоював ідею боєздатної української армії, очолив боротьбу на два фронти — з більшовиками і денікінцями. «Самостійної України не визнаю» — твердив генерал Денікін, перегукуючись із валуєвським «України не було, нема і не буде». Назву «Україна» було заборонено і замінено на «Юг России», «Малороссию». Сьогодні, по суті, те саме твердить Путін, достойний спадкоємець україножерів. Петлюра не мав належної підтримки в масах, особливо серед селянства, яке повелося на обіцяні більшовиками мир і землю.

Директорія Української Народної Республіки впала. Петлюра емігрував, але й за кордоном продовжував справу визволення українського народу, видавав тижневик «Тризуб». 25 травня 1926 року його застрелив на паризькій вулиці анархо-комуніст Самуель-Шалом Шварцбарт, що діяв, як вважають деякі дослідники, під керівництвом радянських спецслужб.

Похований Симон Васильович на кладовищі Монпарнас у Парижі.

Серед найпоширеніших міфів про Петлюру був нібито його антисемітизм. Брудний, як тепер кажуть, фейк! Коли в Парижі відбувався суд над С. Шварцбартом, убивцею Симона Васильовича, то ніхто, крім Володимира Жаботинського (одного з лідерів світового сіоністського руху), не виступив на захист українського патріота від звинувачень в організації єврейських погромів. Адже саме в уряді Петлюри, як ніде у Європі, був навіть міністр з єврейських питань, а сам Отаман у директивах до українських військ категорично заборонив будь-яку участь у єврейських погромах, навпаки — вимагав толерант­ного ставлення до численного єврейського населення України.

Симону Васильовичу випадало приймати критичні стріли і від соратників по національно-визвольній боротьбі. Його політичний опонент В. Винниченко виступав проти Петлюри — «смішного і шкідливого для нашого руху чоловіка». Не більше й не менше! А що вже казати про комуністичну пропаганду, яка ліпила з Петлюри образ маніакального славолюба, «верховоди буржуазно-націоналістичної контрреволюції». Зокрема, з образу подвижника української державності поглумився Юрій Смолич у романі «Мир хатам — війна палацам» (тільки в наші часи стало відомо, що сам автор був штатним сексотом).

Певна річ, як і в кожної людини, в характері та діях Симона Васильовича спостерігались, як кажуть білоруси, певні «недохопи». Але це була цілісна особистість, віддана великій справі. Ось що писав про 35-річного Петлюру визначний російський академік-славіст, оборонець української мови і культури Федір Корш:

«Українці самі не знають, кого вони мають серед себе... Петлюра безмірно вищий за те, що про нього думають. Він із породи вождів, людина з того тіста, які колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями. Живе він у несприятливих умовах, не може виявити себе. Та хто знає, чи не зміниться все навкруги нас? А коли зміниться, буде він вождем народу українського. Така його доля».

Пророчі слова! Академік Корш (український псевдонім Хведір Корж), котрий був спів­автором відомого меморіалу Російської Академії Наук «Об отмене стеснений печатного малорусского слова», благословив Симона Васильовича на шлях служіння українському народові.

До речі, в одній зі своїх останніх статей Петлюра писав, що українські партії «не усвідомили собі головного: чи Україна, як самостійна держава, повинна спиратися в своїй закордонній політиці на Європу, чи на Москву — Азію? Виявилося, що азійська спадщина в нас — занадто ще сильна... Чим скоріше у народу нашого скристалізується почуття незалежності од Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну».

Спроектуймо ці слова на сучасність! Їх, як казали стародавні латиняни, «Ad notanda» («слід узяти до уваги»).