• Згадаймо Майстра

Семен співає...

Іван СОЧИВЕЦЬ.

Ідемо з райцентру. Завідуючий клубом Павло Підгірняк запросив мене до себе у гості.

До Лебединки далекувато. А ніч така темна, що хоч око виколи. Але під враженнями від концерту художньої самодіяльності так приємно, весело. Розговорилися.

— Які гарні пісні, — кажу я, — слухаєш — за душу бере.

— Правда, що гарні, — погоджується Павло, — тільки часом боляче дивитися на наших естрадних співаків.

— Це чому ж? — питаю.

— А тому, що виходить на сцену співак чи співачка і неодмінно тягне за собою шнур із мікрофоном.

— Бо без мікрофона в задніх рядах і голосу не почують, — кажу.

— Виходить, артистом хочеться бути, а сил малувато, — продовжує Підгірняк. — Часом до конфузу доходить. Виспівує дівчина у мікрофон, підтанцьовує, щоб хоч цим слухачів причарувати, а тоді забудеться, заплутається ногами в шнурові та й... Ха-ха!

— Нічого не поробиш. Перевелися Паторжинські, — зітхаю.

— А от і ні, — раптом заперечив мені Павло. — Не перевелися. Якщо хочете, то і в нас є.

— Паторжинський? — перепитую іронічно.

— Та ні, — засміявся Підгірняк. — Не Паторжинський, звичайно. Семен. Але голос — сила!

— І співає? — добиваюсь.

— Ще й як, — захоплено вигукує Павло. — Вийдеш з хати, коли ото ще тільки на світ займається, а вже чуєш пісню. Далеко в полі. То, значить, Семен оре. Оре й співає. Уже як затягне, як візьме високу ноту, то й трактора не чути. Тільки Семена.

— І зі сцени співає? — цікавлюсь.

— Ні. Не можемо впросити. Ви б нам, Семене, у клубі співали, благаємо. А він тільки сміється: «Дорого це вам обійдеться. Заспіваю на всю силу, то й вікна в клубі повилітають. А тихо не можу». Ось так воно. В полі співає з охотою. На вулиці іноді теж. А до клубу калачем не заманиш.

— А батьки його співають? — допитуюсь.

— Батько співав. Сильнющий голос мав, — розповідає Павло. — Старші люди пам’ятають, як колись на лісопилці, що була біля нашого села, гудок зіпсувався. А треба було зміну оповістити. Сюди-туди, а гудок тільки шипить. Що робити? Хтось порадив до Семенового батька звернутися. Той, мовляв, допоможе. Знайшли, просять на лісопилку їхати мерщій. Щоб прогудіти звідтіля. «А чого це мені туди їхати? — сказав Семенів батько. — Я можу й із дому. Тільки карбованця дайте, щоб потім горло підправити». Нікуди діватись — дали. То він як заревів — в усіх навколишніх селах було чути...

Нашу цікаву розмову перебив їздовий, що досі мовчки поганяв коней по непролазній багнюці.

— Тпру! — сіпнув він за віжки. — Здається, ми не туди заїхали.

Підгірняк зіскочив з воза, присів, обдивився довкола і сумно підтвердив:

— Точно заблудилися. Ні села попереду, ні шляху. — Куди ж ти дивився?! — крикнув Павло на розгубленого їздового.

— Та нікуди. Ви ж ото про Семена розповідаєте, а я заслухався та, видно, й задрімав.

— От роззява! — розсердився Підгірняк. — Я ж бо чую, що колеса аж підплигують. Шукай тепер дорогу в такій пітьмі. Ех ти!

Спробували їхати прямо — рівчак. Повернули ліворуч — густі кущі. Можливо, так до ранку і крутилися б на одному місці, аж раптом з-за далекого пагорбка блиснув жовтий промінчик світла, і над нічним полем полинули неперевершеної краси і сили звуки:

Дивлюсь я на небо

Та й думку гадаю...

— Гей-ей! — радісно закричав Павло. — Семен співає! Паняй праворуч!

Скоро ми під’їжджали до огорнутої сном і спокоєм Лебединки.

— От вам і наш Семен! — підштовхував мене ліктем Підгірняк. — Чули, як співає? А ви кажете, що перевелися сильні голоси...

Я щиро радів за Семена. Радів з того, що він хоч і не зі сцени співає, але своїм людям, своїй рідній землі.

І ще я був вдячний, що Семен співає не в мікрофон, бо, не почувши його дужого голосу, ми б так і переночували в полі.