Чому не меншає сиротинців Олена КОЩЕНКО. Завершився другий етап реформи дитячих сиротинців, проте поки що вона не приносить очікуваного результату. На жаль, Україна виявилася неготовою до того, щоб від них відмовлятися. Більше того, останнім часом навіть намітилася зворотна тенденція: кількість дітей у прийомних сім’ях і дитбудинках сімейного типу почала скорочуватися. МАЙЖЕ два роки тому в Україні почалось упровадження реформи зі складною назвою «деінституціалізація», а по-простому — реформа інтернатів для дітей. Процес офіційно стартував 9 серпня 2017-го із затвердження урядом «Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки». Згідно з нею, пріоритетом держави в опіці над дітьми-сиротами або дітьми, позбавленими батьківської опіки, має стати їхнє виховання у родині. Тому їх належить поступово виводити з інтернатів і натомість переводити на різні сімейні форми опіки та соціальної підтримки. Декого повертати до біологічної родини, дітей із інвалідністю направляти у загальноосвітні навчальні зак-лади, а сиріт до трьох років більше взагалі не брати в інтернат, намагаючись зберегти їхню біологічну родину або ж одразу підшукати маляті нову (прийомну чи патронатну) родину. І лише тих небагатьох, кого не можна вивести з інтернату, залишатимуть у новостворених маленьких закладах опіки, де побутові умови також будуть максимально наближені до родинних. Водночас у документі наголошується, що деінституціалізація полягає навіть не стільки у безпосередньому закритті інтернатів, скільки у створенні ринку соціальних послуг — на місцях у громадах, куди повертатимуться обділені долею діти. Тому рушієм змін у суспільстві мають стати соціальні працівники, а також новостворені та кардинально переформатовані вже існуючі служби опіки. Крім усього іншого, вони мусять допомагати вирішувати конфлікти — навчитися рятувати не просто дитину, а сім’ю. Тобто пріоритетною метою таких служб буде не «відбирати» у неблагополучних батьків дітей, а передовсім запобігати сирітству… До відома: сьогодні в Україні діє 760 інтернатних закладів різного типу для дітей, де живе 107 тисяч вихованців. Це 1,5% усіх неповнолітніх країни! Такі установи перебувають у віданні трьох міністерств. Так, до системи Мінохоронздоров’я належать 38 закладів (там найменшенькі, діти до трьох рочків), Міносвіти — 578 (це заклади загальноосвітнього спрямування) та Мінсоцполітики — 144 (для дітей із інвалідністю). Свого часу стратегію змін сиротинців було бучно анонсовано урядом. Для чого парламентарі ухвалили відповідні закони, а урядовці — регулюючі постанови. Здавалось би, правове підґрунтя створено. Українці ментально співчутливі до дитячого сирітства, а держава подбала про матеріальну підтримку охочих взяти під опіку сироту. Чому ж тоді кількість дітей у прийомних сім’ях і дитбудинках сімейного типу останнім часом пішла на спад? В облозі нерозв’язних проблем ЕКСПЕРТИ називають низку причин. Великою мірою це збідніння сімей, яким державою ввірено виховувати сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Бо уряд «тихою сапою» своїх постанов зменшив анонсоване щедре фінансування до критичної межі. Приміром, сьогодні за офіційно взяту під опіку дитину на повне родинне утримання таким сім’ям щомісяця виплачують близько трьох тисяч гривень. На ці гроші дитину треба не лише прогодувати і вдягнути, а й забезпечити їй повноцінне дозвілля в колі ровесників, оздоровлення, за потреби — лікування тощо. Разом із тим утримувати дитбудинок сімейного типу означає перекласти на свої плечі ще й гору додаткових соціальних і психологічних проблем із вихованцями, які доводиться долати самотужки. Бо патронатні державні служби здебільшого виконують хіба що контролюючі функції, а на рівні місцевих громад реальна допомога прийомним батькам майже відсутня. Немає фахових служб психологічної підтримки таких родин, часто у місцевості взагалі не створено сімейно-орієнтованих послуг. Надто у сільській… Чи не тому співвітчизники, навіть із ентузіазмом узявшись за створення дитбудинку сімейного типу, з часом відмовляються від цієї справи. Бо непосильно важко без належної суспільної підтримки. Сказати б, невдячна справа. Ще нещодавно близько 14 тисяч дітей перебували у прийомних сім’ях і дитячих будинках сімейного типу. Нині їх стало на тисячу менше. Водночас, відколи стартувала реформа, кількість дітей в інтернатних закладах зросла зі 105 783 до 106 800. Невблаганна статистика А ТИМ ЧАСОМ уже котрий рік Україна серед усіх європейських країн посідає сумне лідерство за кількістю дітей, які перебувають на утриманні державних інституцій. Щоправда, в різних областях співвідношення різне. Так, якщо на Київщині лише 0,66% дітей живуть і виховуються в інтернатах, то на Житомирщині їх — 1,2, Закарпатті — 1,4, а в Запоріжжі і поготів — 2,4%. Цивілізований світ уже давно визнав, що інтернат є місцем несвободи на кшталт в’язниці чи психіатричної лікарні, звідки людина не може вийти з власної волі. А тому якщо там іще й залишилися сиротинці, то їх одиниці. Приміром, в Австрії та Норвегії тільки 0,1% дітей живуть в інтернатах, у сусідніх Польщі, Молдові, Румунії і Болгарії — не набереться й 0,3%. І там зазвичай це приватні будинки, де мешкає 5-10 дітей з окремими кімнатами на одного-двох. Ними опікується місцева громада. Тоді як в українських сиротинцях загалом живе аж уп’ятеро більше неповнолітніх, та й пересічне наповнення інтернатів становить 100-300 дітей, іще й по 6-16 у кімнаті. Важко назвати такі умови наближеними до сімейних. Годі вже казати про те, як живуть діти в цих закладах. У деяких просто виживають. Безліч досліджень свідчать про шкідливість інтернатів для психічного та інтелектуального розвитку дитини. Є ще один важливий нюанс. Аналіз вітчизняних інтернатних закладів різних типів підпорядкування показав, що від сили тільки 7% їхніх вихованців насправді є сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. Решта 93% потрапили в заклади через складні життєві обставини сім’ї, їхні батьки не стільки не хочуть опікуватися дітьми, скільки не вміють або не можуть робити це правильно. При цьому значна частина мам і тат інтернатівців самі виховувалися в закладах… Зашкарубла інтернатна система ЩЕ З РАДЯНСЬКИХ часів в Україні так вибудувалась система функціонування дитячих сиротинців, що насправді вони «годують» не так самих сиріт, як чималу армію персоналу цих закладів і чиновників відповідних державних служб. Сьогодні на вітчизняну інтернатну систему витрачаються немалі кошти. Залежно від типу закладу та його підпорядкування, на одну дитину держава надає від восьми до 25 тис. гривень на місяць. Розподіл коштів залежить і від кількості дітей. Як би цинічно це не звучало, але виділені з бюджету кошти — одна з причин, чому кожен інтернат прагне бути заповненим. Так, за даними Уповноваженого Президента України з прав дитини Миколи Кулеби, торік сиротинцям було надано 8,4 млрд грн, з яких майже шість млрд — зарплата працівників, 786 млн — оплата комунальних послуг. Решта (лише 19%!) була витрачена на дітей таким чином: один мільярд гривень пішов на харчування, 480 млн — на ліки, 108 млн — на одяг і взуття. Підраховано: один день дитини в інтернаті обходиться 41 грн, із яких 26 грн витрачається на їжу, 12 — на ліки та три грн — на одяг і взуття. «Варто зазначити, що серед працівників, зарплати яких і є найбільшою статтею витрат, педагоги й медики становлять ледь не більш як половину — 54%. Технічний персонал — 40, адміністративний — ще 6%. І це вже краща картина. Бо ще у 2016-му педагогів і медиків було менш ніж половина…» — наголосив чиновник. Як би жорстко це не звучало, але цифри показують, що наші інтернати не стільки опікуються дітьми, скільки працевлаштовують дорослих. Так само вони вигідні для територій, на яких розташовані. Чому це так, Микола Кулеба пояснив на прикладі Довбиської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату на Житомирщині. Бюджет закладу у 2017 році — 11 млн грн. Тут 82 працівники на 100 учнів, їхня зарплата — 8,5 млн, із яких 750 тис. грн залишаються в громаді як податок. Тому, зазначає Уповноважений Президента, розмови про трансформацію системи й можливе закриття закладів сприймаються вороже, усі діалоги зводяться до того, що «люди втратять роботу». Із зазначених вище причин і гальмується реформування дитячих інтернатних закладів в Україні, а водночас — і розвиток альтернативних форм догляду дітей: створення будинків сімейного типу, соціальних квартир, малих групових будиночків тощо. Хоча вони створюють умови, найбільш наближені до сімейних. Звичайно, це не замінить дитині родину, але не залишить її без опіки та піклування, дасть змогу дітям більше соціалізуватись і бути готовими до дорослого життя. Замість післямови У ПРОБЛЕМІ сирітства в Україні є ще одна грань — уже з гуманітарної площини. Зараз 1800 українських сімей стоять у черзі на усиновлення. Деякі з них вже понад три роки. Вони нарікають, що процедура надто складна, і в цьому їх можна зрозуміти. Проте майже всі вони хочуть усиновити немовля або хоча б дитину до трьох років. Тим часом в інтернатах живуть надією знайти нову родину тисячі старших сиріт. Вони щодня виглядають тата й маму… |