• Слід на Землі

В гармонії зі світом і совістю

Ганна Кліковка.

Запорізька область.

Фото Інни Міхно.

Та епоха, в якій Леонід Васильович Палаш керував у Григорівці радгоспом-велетом «Шлях Леніна», залишилась далеко позаду. Ветерану 82-й, але його фізичній формі можуть позаздрити не лише ровесники, а й люди добрим десятком літ молодші.

ЛЕОНІД Васильович родом із Донеччини. У Кураховому, Мар’їнці, Костянтинівці, Артемівську — його рідних місцях — тепер територія неспокою. Війна. Душа болить, бо там мешкають рідні люди, і з улюбленою сестрою то жартома, то всерйоз виникають недитячі суперечки.

У 43-му німці на очах у хлопчика розстріляли тата. Мама самотужки вивела в люди п’ятеро дітей. «Бувало, хліба шматок просив, траву в 47-му їли…» — згадує чоловік своє дитинство. Леонід був сумлінним учнем, школу закінчив із двома четвірками. В інститут попервах не пішов, треба було підтримати матір. Пізніше, коли навчався в Луганському сільгоспінституті, на час практики створив студентську будівельну бригаду. Приносив у сім’ю солідні гроші, а робота гартувала характер.

— Уже в період навчання мені доручали виконувати обов’язки агронома, голови колгоспу, — розповідає Леонід Васильович. — Тож, закінчуючи інститут, я був добре обізнаний із премудростями господарювання.

Серйозні випробування Леоніду Васильовичу випали, коли його, 28-річного спеціаліста, призначили директором радгоспу «Хімік» на Донеччині. Радгосп — справжній гігант — спеціалізувався на вирощуванні овочівницької продукції і упевнено посідав друге місце в Україні з її виробництва. Молодому керівникові все вдавалося, і досвід прибував. Тому розпорядження профільного міністра про те, що має їхати в Запорізьку область, у невідоме село Григорівку, керувати радгоспом «Шлях Леніна», застало Леоніда Васильовича зненацька. Ще й дізнався, що за 11 років існування цього господарства в ньому змінилося шість директорів…

Перше враження від центра села було гнітючим: пустка, бур’яни, між якими паслися кози. Радгосп був по вінця в боргах, про дисципліну промовисто свідчив лише один штрих — на представлення нового директора не прийшов жодний спеціаліст. У жовтні площі парової пшениці ще стояли стіною. Земля не орана, силос не закладений. І так на всіх ділянках великого виробництва… Але молодий директор — твердої вдачі. На перший план виступила виробнича дисципліна. Може, й занадто крутим видалося рішення нового керівника, але із 70 відсотками спеціалістів довелося попрощатися…

Уже впродовж 76-го віддали державі всі чотири мільйони рублів боргу. А найголовніше те, що люди відчули сенс своєї праці, почали отримувати не лише зарплату, а й премії. А ще побачили, що директор радгоспу, іноді навіть урозріз зі вказівками «згори», дбає про їхні інтереси. Наприклад, тоді почалася боротьба з теплицями, які були майже в кожному дворі. Комусь, бач, у «верхах» вбачалося в цьому джерело незаконного збагачення селян. Палаш придумав обопільно вигідний варіант для радгоспу і людей: власник теплиці мав за її 50 квадратних метрів прополоти п’ять соток помідорів у господарстві. Всі пристали на таку пропозицію, а Леонід Васильович ще й подбав про курсування радгоспного автобуса в базарний день до міста, щоб люди могли продати розсаду.

Аби оптимізувати роботу механізаторів, Леонід Васильович почав застосовувати післявоєнну оплату праці. Якщо за зміну тракторист на «Бєларусі» міг заробити 7-8 рублів, то за нових розрахунків він почав отримувати 25. І вже не міняв запчастини на пляшку, бо сам був зацікавлений у справній техніці. Згодом трактористи почали встановлювати рекорди оранки — 300-400 гектарів!

Техніки вистачало, землі були родючими. Раціональні планування господарювання давали нові прибутки. Розумним рішенням стала спеціалізація радгоспу на вирощування овочевої продукції, якої в необмеженій кількості потребувало місто, до котрого рукою подати. Тваринництво розвивалось завдяки новаціям: механізували ферми дійного стада, запровадили дворазове доїння. Кожна доярка обслуговувала близько ста корів, на окремій фермі вирощували нетелей. Значно зросла продуктивність праці, якість продукції. Всі, хто того бажав, у селі мали роботу, в радгоспі на той час трудилося 700 (!) чоловік, іще приблизно три тисячі залучали до сезонної роботи.

Леонід Васильович очолював «Шлях Леніна» 19 років, до виходу на пенсію. Він відпрацював цей термін совісно і чесно. Чоловік, як кажуть у народі, був крутий. Проте за всіх обставин, навіть коли ображалися, люди Палаша шанували. Бо знали його безкомпромісну справедливість «Я не відводячи погляду дивлюсь у вічі землякам, — каже ветеран. — Жив на зарплату, не спорудив хоромів, мешкаю у фінському будиночку, як і всі працівники радгоспу, для яких ми будували щороку їх велику кількість. Лише коли вийшов на пенсію, попросив дозволу взяти в кредит «Запорожця».

Леонід Васильович, відколи не стало дружини, мешкає сам, у господарстві — кіт з песиком і кури. В цьому ж селі проживають діти — донька вчителює у місцевій школі, син агроном. П’ятеро внуків, двоє правнуків — нарешті в роду з’явилася дівчинка, маленька принцеса — його найкоштовніший скарб. Ветеран ніколи не нарікає на життя, задоволений, як господарюють місцеві фермери. Одному з них віддав свій пай.

Ситуацію з аграрним комплексом у селі Леонід Васильович оцінює позитивно. Поля доглянуті, врожаї господарі збирають хороші. «Вірю в Україну, в її прекрасне майбутнє!» — твердо говорить мудрий господар. З висоти його віку і досвіду — обнадійливий прогноз.