Чи стане перемогою України «реанімований» Мінськ?

Михайло ГУБАШ.

Фото Олександра Клименка.

Поновлення після кількамісячної паузи переговорів у Мінську в рамках дещо оновленої Тристоронньої контактної групи з урегулювання ситуації на Донбасі викликало в суспільстві жваву, точніше, бурхливу реакцію.

_{Нова надія}

УКРАЇНСЬКИЙ представник цієї групи Леонід Кучма заявив, що засідання робочих груп ТКГ уперше пройшли конструктивно, і додав: «Всі сторони хотіли знайти рішення. Тон дискусії був зовсім іншим, ніж це було досі. Ми приїхали з «дорожньою картою» від Президента України. Меседжі були такі, що Глава держави дійсно хоче, щоб у цьому регіоні був мир. Мені здається, всі почули, що українська сторона і зворотна сторона хочуть вирішувати ці проблеми. Тому була довіра один до одного».

Оце диво! Стільки років не було значних позитивних результатів від діяльності ТКГ (добре, хоч менше стріляють), а тут раптом… Ні, конкретних результатів поки що й на сьогодні нема, проте хоча б з’явилися обнадійливі ознаки: конструктив, інший тон розмови, взаємне бажання розв’язувати проблеми і, найголовніше, — довіра один до одного! Такого ми вже давно не чули.

_{На коліна перед Путіним?}

ВТІМ, відразу ж після заяви Кучми посипалася жорстка критика двох оприлюднених ним пропозицій Володимира Зеленського — заборони стріляти у відповідь і скасування торгової блокади з ОРДЛО. Така позиція межує з державною зрадою й намаганням здати національні інтереси України, ставши перед Путіним на коліна. Також на переговорах ішлося й про багато інших питань. Обговорювали, зокрема, можливості обміну військовополоненими, в тому числі наших воєнних моряків, домовлялися про час встановлення «режиму тиші» й механізм його запровадження, піднімали проблеми водопостачання на окупованому Донбасі та різні економічні питання.

Вже трохи згодом Кучма виправдовувався, що заклик до невідкриття вогню у відповідь стосувався обох сторін, а про зняття економічної блокади з ОРДЛО він узагалі не говорив, оскільки, за його словами, її не існує, є тільки рішення РНБО і відповідний указ Порошенка про тимчасову заборону на переміщення вантажів через лінію зіткнення. «Яка це блокада?! Ми добре знаємо, що сотні, тисячі людей перетинають контрольні пункти. 50 кілограмів кожному дозволяється нести з собою», — емоційно пояснив Кучма. А про «економічну блокаду» cказав після завершення перемовин спецпредставник ОБСЄ в ТКГ Мартін Сайдік. Але все це з’ясувалося пізніше, а жорстка критика невдалих висловлювань Кучми засвідчила, що контроль за діями української сторони в ТКГ буде суворим і ніхто не дозволить поступитися національними інтересами.

_{«Патріотичні» мародери}

ПИТАННЯ миру сьогодні в Україні, як свідчать соцдослідження, непокоїть більшість українців. Певно, усі розуміють: доки триватиме ця гібридна війна, на нормальне, заможне життя громадянам годі чекати. Щоправда, стосується це не всіх. Є в нас невелика, проте дуже впливова верства населення, яка сама на фронт ані ногою, однак виставляє себе «справжніми патріотами» України. Для декого з них війна — як рідна мати-годувальниця. Наживаючись на ній, зокрема й на пов’язаній із нею контрабанді (згадаймо хоча б так звану економічну блокаду), вони, прикриваючись ура-патріотичними гаслами, горою стоятимуть за збереження статус-кво на Донбасі. Бо мир на Сході України загрожує їм втратою шматка хліба, та ще й із ікрою.

Це, зрозуміло, стосується і їхніх подільників з ОРДЛО. Маючи, образно кажучи, автомат у руках, вони почуваються там хазяями життя і господарями людських доль, жируючи за рахунок тієї ж контрабанди та обкрадання збіднілого місцевого населення. А якщо настане мир і автомат їм доведеться віддати, на кого вони перетворяться? Тож і чіпляються за владу як можуть. Зокрема й тим, що провокують загострення ситуації вздовж лінії розмежування, обстрілюючи військовослужбовців ЗСУ, а то й цивільне населення прилеглих населених пунктів. Цим «володарям життя» і «патріотам Донбасу», а фактично паразитам і кровопивцям, мир на Сході України також не потрібен. Тому менш як за дві доби після завершення перемовин у Мінську неподалік Новолуганського із застосуванням артилерії були обстріляні позиції ЗСУ, внаслідок чого двоє військовослужбовців загинули, ще 11 були поранені або травмовані...

_{Дорогою миру і єднання}

ЧАС завдяки мінським домовленостям ми виграли. М’язи, як нас запевняють, наростили. Далі що? Самим іти у наступ або чекати, поки Путін нападе? Чи очікувати на розпад Російської Федерації? Можна почекати, але скільки? Вочевидь, треба враховувати реалії і у третьому раунді Мінського процесу намагатися зробити все можливе, аби досягнутий консенсус і добру волю конвертувати у закінчення війни й установлення миру. При цьому керуватися тезою новообраного президента про те, що «територією і суверенітетом України торгувати не збираємося». Та ніхто такої торгівлі йому й не дозволить.