Поезія

Україна

Ти так часто горіла,

що дим пожалів тебе

і проріс на пекельних ранах твоїх

сріблом живим попелу.

Навіть у небі твоєму

росте полин із тих зерен,

що посіяли вітри

на крилах пташок.

Гірка і сива,

яким чорним биллям

проростуть чорні дими

Чорнобиля

на твоєму терпінні?

Галина ТАРАСЮК.

Не зобидь ні старця, ні дитину...

Не зобидь ні старця, ні дитину,

Поділись останнім сухарем,

Ми ж не вічно на землі живем,

У могилу не бери провину.

Зло нічого не дає, крім зла,

Вмій прощати, як прощає мати.

За добро спіши добром воздати,

Мудрість завше доброю була.

Витри піт холодний із чола

І трудись, забувши про утому,

Бо людина ціниться по тому,

Чи вона зробила, що могла,

Скільки сил у неї вистачало,

Щоб на світі більше щастя стало.

Микола ЛУКІВ

Реквієм на здачу Севастополя

Оте море, що скелю мордує всліпу,

Ота скеля, щоб лобним орлові була,

той орел, що довбати людину забув,

та людина, що з’їла свого орла, —

будуть виправдані чи прокляті?..

Море, де твої кораблі,

можновладні красені?

Відступили, втонули чи їх не було?..

День і ніч не вмовкає радіо,

густо виткане з настанов:

кинь зневіру, на втраті втрата;

мудрий відступ — передовсім;

А відчуєш: пора вмирати —

зброю іншому передаси.

Не вмирати!

Скеля Криму, а де ж твої дзоти?

Все розтрощено від роботи.

Від знемоги та від грізьби

кров тече з губи.

Не вмирати!

Орле, чкурнув до яких епох,

До яких легенд, насолод миттєвих?

Ти ж нині — єдино можливий

мажорний вихід і Бог

для однієї тисячі дев’ятсот сорока

двох безробітних

і знехтуваних Прометеїв.

Не вмирати!

Я людина, що з’їла свого орла,

мала смерть перед оком,

а не прийняла.

Ви, батьки й матері,

ви, хати у солом’яній плахті, —

ви вжахніться — поплачте.

Хай той плач, плачний плач,

плач плачів,

буде вам за оздобу,

за хрещату сорочку,

протягу навиліт —

на волі, на вітер.

Севастополь,

ми здаємо тебе, ми покотимо

звідси на Волгу

(й за Волгу?), — не сміти!

Охни, леле, одначе не плач —

з мене доволі (До Волги?)…

С е в а с т о п о л ь…

по звуках, по літерках

і кульових цвьохках —

ім’ям коханої — живишся

біля скроні.

До побачення, димна вежо

моя висока!

До побачення, присмак любові

та крові…

Не в м и р а т и…

Що це — сниться? —

зигзиця путивльська у ролі,

ген золотіє насічка

на шоломі слов’янського князя,

ген полки за полками, і стогін,

і місяць уповні,

і не див дибуляє —

це Матір Образа!.. Образа.

Це долі прощання,

благання «прости», а воно

Непростиме,

воно докориме,

мов чорне коріння — розп’яття

Пристійне.

Здрастуй, Матір Образо…

Уже і не знать,

Коли саме гей та сплатять

герої твої й комісари.

Прощай до часу…

(Як просто — пірнути в свої моря!)

Матір Образо і Помсто,

сивій, терпи убозтво —

тільки НЕ ПОМИРАЙ!

Борис НЕЧЕРДА.