• Сторінки історії

Олешки — назва давньоруська

Василь ПІДДУБНЯК.

ІЗ ВІДОМИХ на сьогодні джерел (інші уже навряд чи й будуть) населений пункт із лагідною, як дніпрові хвилі у ясну погоду, назвою Олешшя уперше згадується у «Літописі Руському»: «У рік 6592 (1084). …У сей же рік Давид захопив гречників у Олешші і забрав у них все майно. Всеволод тоді, пославши, привів його і дав йому Дорогобуж».

Хто ж вони, ті гречники, котрих пограбував Давид? Це звичайні купці, котрі вели торгівлю Києва з Константинополем, добираючись до міста на березі Босфору частиною водного шляху «з варяг у греки», який, як відомо, проходив Дніпром. Щоб припинити грабежі й убезпечити Київську Русь від економічних збитків, київський князь Всеволод задобрив волинського князя Давида Ігоровича, віддавши тому місто на Волині…

Тут все ясно і… неясно: де ж розташовувалося саме Олешшя? Що за дивна назва така і що вона означає — місцевість, місто з пристанню, перевалочний торговельний пункт?

Дослідники сходяться на тому, що перше рибальське поселення за назвою Elice чи Elexe заснували давні греки ще в Х столітті.

Такої ж думки відомий український мовознавець Алла Коваль. У книзі «Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України» (К.: Либідь, 2001, стор. 251) є таке цікаве пояснення: «Давньогрецька назва цієї місцевості — Елекс чи Елісс, у середні віки — Еліссія, на італійських картах XIV ст. — Елісс. У давньоруських літописах XIII ст. — Олътьє (Олетьє), інша давньоруська назва — Ілея. Обидві давньоруські назви відповідають двом формам давньо­грецької назви. Проте висловлювалася думка, що назва міста Олетьє походить від давньоруського Єльха (вільха)».

Ось така версія. Саме версія, бо доводилося зустрічати навіть назву «Отшелье» (українською «відлюдник», «пустельник»), яка теж має право на існування, враховуючи й окраїнність Київської Русі, й появу (після знищення лісів) перших ознак Олешківської пустелі.

Наш земляк, археолог, кандидат історичних наук Микола Оленковський у своєму дослідженні «Місто Олешшя — причорноморський унікум середньовічної історії України» пише: «Унікальним та абсолютно об’єктивним свідченням входження Нижнього Подніпров’я до складу Київської держави вже в ХІ ст. є знаходження та інтенсивне функціонування тут києво-руського міста Олешшя. Було воно в дельті Дніпра — на сучасному Великому Потьомкінському острові біля Херсона. Місто літописне — неодноразово згадувалось у зв’язку з різними історичними подіями в численних письмових джерелах, причому як давньоруських, так і західних та східних, здебільш візантійських. Неодноразово у літописах згадується Олешшя як зручне місце відпочинку для князів та посольств на шляху з Києва до Корсуня та Царграда й навпаки. Останній етап існування міста у літописах, на жаль, не відображено.

Історичне значення Олешшя доводять незаперечні факти. Навіть у кінці ХІІІ та у ХІV століттях, вже після припинення існування міста, на генуезьких картах усе пониззя Дніпра позначалося як річка Олешшя. Дожив цей гідронім до появи Запорозького козацтва й супроводжував його протягом усього існування. Адже з перенесенням у 1711 р. Січі у пониззя Дніпра її було названо саме Олешківською. Водночас навряд чи усе пониззя Дніпра отримало свою назву від назви міста вже у ХІІІ-ХІV ст. Найімовірніше, саме місто Олешшя було названо за найменуванням специфічного еколого-географічного регіону у дельті Дніпра».

«Історія Олешок-Цюрупинська фактично розпочинається з нової сторінки у XVIII ст., з заснування запорозькими козаками Олешківської Січі (1711-1728 рр.), — читаємо на сайті «Рідна країна». — У 1709 році запорожці на чолі з кошовим отаманом Костянтином Гордієнком взяли участь у військово-політичному виступі за незалежність України разом із гетьманом Іваном Мазепою. Після поразки біля Полтави й руйнування російськими військами Чортомлицької Січі козаки заснували Січ на самому кордоні земель Війська Запорозького з Османською імперією — при впаданні у Дніпро річки Кам’янка. Залишки Кам’янської Січі розташовані на території села Республіканець Бериславського району Херсонської області і є пам’яткою національного значення. Але вже у 1711 році запорожці вимушені були перейти під протекторат Кримського ханства й «сіли Кошем» на лівому, татарському, березі Дніпра. Так виникла Олешківська Січ на місці сучасного Цюрупинська.

Отож Олешки на майже два десятки літ перетворилися на значний політичний центр Козацької держави. Вони підтримували стосунки з кримським ханством, Стамбулом, Бендерами, шведським королівством, Річчю Посполитою. Історія зберегла писемні докази столичності Олешок. В архівах збереглися листи, направлені сюди королями Швеції, Польщі, Пруссії…

Та чи не найважливіший етап у житті Олешківської Січі тих далеких часів — пряма їх участь у створенні «Конституції прав свобод Запорозького війська», більше знаної за назвою «Конституція Пилипа Орлика». Не зайве нагадати основні її пункти: проголошення незалежності України від Польщі та Москви, обрання парламенту, який мав скликатися тричі на рік, обмеження влади гетьмана тощо.

Запорожці були змушені платити ханові податки, працювати на спорудженні Перекопських укріплень, брати участь у військових походах кримських правителів».

Про нелегке життя наших предків йдеться і у давній козацькій пісні:

Олешки далися нам взнаки,

Ще будем довго пам’ятати,

Як татари взяли

під свої бунчаки,

Що просили віру їх прийняти.

Ой, Олешки, будем вас знати —

І той лихий день,

і ту лиху годину.

Ох будемо довго пам’ятати

Тую погану вашу личину…

«Лише у 1728 році вони змогли залишити Олешки, а в 1734-му — повернутися на рідну землю Запорожжя, де заснували останню, Підпільненську, Січ, ліквідовану за царським наказом у 1775 році.

Посилене заселення краю почалося з 1783-го — після приєднання земель Кримського ханства до Росії. У 1784-му на місці Олешківської Січі засноване поселення Олешки, яке у 1790 році увійшло до складу Кінбурнської паланки Чорноморського козацького війська, а із 1802-го дістало статус міста, стало центром Дніпровського повіту Таврійської губернії і деякий час паралельно називалося Дніпровськом.

Та повернемося до ближчої нам історії.

Після жовтневого перевороту в Росії, який сколихнув і Україну, а точніше, у 1928 році місто «вільних матросів» було перейменоване на Цюрупинськ — «з метою увічнення пам’яті про уродженця міста, радянського наркома продовольства О. Д. Цюрупи».

Хто він був для України, Олександр Дмитрович Цюрупа? «Полум’яний революціонер», «ворог селянства», «вірний ленінець», «вибивач коштів для партійної каси» чи хто? І чи можна вірити «Черной книге имен, которым не место на карте России» (М., «Посев», 2004)?

Правдивих відповідей на ці та інші запитання нема. Як і правдивої, без політичних домислів, біографії. Після жовтневого перевороту сам Ленін призначив політичного однодумця і соратника Цюрупу наркомом продовольства.

Згадувана нами Алла Коваль пише про уродженця Олешок: «Залишився у пам’яті сучасників цей «нарком продовольства» тим, що, маючи у своєму розпорядженні все їстівне, що було тоді в країні, голодував так, що непритомнів і падав знесилений…».

Міф чи дійсність?

Укладач «Черной книги…» С. Волков, наприклад, не схильний героїзувати голодуючого Цюрупу. Ба навпаки: «Принятый в мае 1918 г. декрет Совнаркома «О предоставлении Наркомпроду чрезвычайных полномочий по борьбе с деревенской буржуазией» гласил: «Объявить всех, имеющих излишек хлеба и не вывозящих его на ссыльные пункты, а также расточающих хлебные запасы на самогонку — врагами народа». К буржуазии причислялись все крестьянские хозяйства, в которых было много рабочих рук, а потому был и достаток.

Для того, чтобы отбирать у лучших работников их «излишки», по инициативе Цюрупы были созданы комбеды (комитеты бедноты) из самых недостойных крестьян — пьющих, забросивших свое хозяйство. К ноябрю 1918 г. таких комбедов было уже 105 тысяч. Они действовали совместно с вооруженными продотрядами, которые создавались органами Наркомата продовольствия (а также местными советами) и входили в Продармию. Эти отряды (а по сути дела, организованные большевиками банды) проводили на селе продразвёрстку — отнимали у крестьян все продукты, фактически обрекая их на голод. На юге России с июня 1918 г. продразверсткой командовал Сталин. Половину изъятого хлеба получала пославшая отряд организация. Меньшевики и эссеры протестовали против таких бесчеловечных мер, но Цюрупа на заседании ВЦИК заявил: «Все, что мы делаем, делаем твердо и неукоснительно, и кто нам на этом пути встретится, будет разнесен вдребезги».

Борясь за жизнь и достоинство своих семей, крестьяне сопротивлялись продразверстке. В Тамбовской, Воронежской, Ярославской, Самарской, Симбирской и других губерниях прошли восстания. Все они были подавлены жесточайшим образом. А Цюрупа цинично заявлял, что «со временем крестьянство оценит все великое значение той организующей принудительной работы, которую вынуждена проводить партия и пролетариат в продовольственном деле». На VII Всероссийском съезде советов наркомпрод пообещал: «Деревне все будет возвращено сторицей». Деревня ждет до сих пор.

Награбленный хлеб шел не только на внутренние нужды большевиков, но и на мировую революцию. Эшелоны с хлебом и сухарями посылались восставшим пролетариям Германии. В 1923 г., когда деревня еще не оправилась от вызванного продразверсткой голода, Цюрупа старался изыскать все новые возможности хлебного экспорта, создал для этого акционерное общество «Экспортхлеб» и отправил рабочим Рура 500 тыс. пудов зерна».

Ось такі факти, яким, сподіваюся, дадуть свою оцінку і вітчизняні історики. Та зараз мова не про це.

Мова про те, що нарешті, згідно із Законом України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», попри спротив певної частини «народонаселення» затишному місту на Конці повернута його історична назва. Віднині воно — Олешки.

…Днями при в’їзді у місто з автотраси, що веде на чорноморські курорти (Скадовськ, Залізний Порт, Хорли та ін.), замінена остання стела з написом «Цюрупинськ» на «Олешки». Цим самим давньому поселенню повернуто його достеменне ім’я.