• Наше військо

На позивний «Циган»

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Донецька область.

Фото автора.

Із Юрієм, що має позивний «Циган», нам наговоритися не дали, а він чоловік балакучий... Ром, одним словом. Може розмовляти хоч по-українськи, хоч по-мадярськи, а хоч закарпатським діалектом.

ДО ТОГО, як прилетіла 82-га міна, осколок перебив електричний дріт і бліндаж занурився в темряву, він небагато мені розказав. Звісно, повідав про дітей, яких у нього семеро: Аміна, Янек, Левіка, Рената, Сузана, Демір та Амір. Розповідав також, як він любить свою дружину-українку, з якою бачиться рідко, бо вже п’ять років воює. За цей час малі його голопуцьки почали забувати татка. Останнього разу хлопці питали Юрка, коли він приїхав додому у відпустку:

— Дядьку солдате, а коли тато до нас приїде?

Так я ваш татко, — здивовано відповів дітям чоловік.

— Ні, ви дядько, — переказує діалог «Циган», ледве стримуючи сльозу.

У Юрія особливе ставлення до сім’ї. Можливо, тому, що сам виховувавсь у дитячому будинку. Нині у його приміщенні зробили церкву, а тоді там мешкало кількасот сиріт і напівсиріт. Чимало серед них було й малих ромів, вільних, як вітер у степу.

— Нас, інтернатівських, багато пішло захищати Україну, — розповідає «Циган». — Майже всі мої знайомі... У батьківських дітей є матері, батьки, сестри, брати... А сиріт ніщо не тримає. Кажуть, якщо загинуть, то небагато жалю буде. Якщо ж хтось має родину, то йдуть, бо мовляв, хто її захистить, окрім нас? Зі мною воювало шестеро циган. Трьох уже немає на цьому світі…

Сьогодні в Юрія велика сім’я. А в дитинстві, згадує, ще й дідо в нього був. На увесь Ракош, що у Хустському районі Закарпаття, — коваль з ковалів: чи коня підкувати, чи ворота зі сталевими трояндами викувати — усе він міг. Його онук також майстер на всі руки. Окрім ковальської справи, вивчився на зварника, вміє хату збудувати. У них на Закарпатті не хати, а палаци, бо всі там майстри. Юрко працював на будівництві, непогано заробляв. А тут — війна.

— Чого я пішов воювати? — перепитує «Циган». — Хочу, щоб моя родина жила спокійно, щоб ніякий чужинець не командував моєю дружиною й дітьми: «Ляж, устань...» Щоб вони були щасливі.

Саме після цих слів раптово — три «прильоти». Дві міни вибухнуло метрів за 200 від нас, а одна зовсім поруч, метрів за 30... Аж земля посипалася зі стелі, вистеленої дубовими колодами. Коли погасло світло, «Циган» прокоментував ситуацію: «Отак ми й живемо: спимо в землі, землю, буває, їмо...»

І побіг, махнувши рукою. Розтанув у темряві. Я сподівався, що докінчимо ми з ним розмову вранці, але він був потрібніший на передовій. Що ж, після війни договоримо.