• Проза

_{Iз записок пана Бродника}

Груша в хустинi

 Юрій ФОМЕНКО.

 м. Дніпро.

 Юрій ФОМЕНКО.

 м. Дніпро.

В ДИТИНСТВІ здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділлі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях із райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди. А скільки побачень під нею відбувалось…

Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині.

Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції, з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди додавали у кондитерські і некондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та й просто посиденьки, не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту…

Як вона цвіла! Було, Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках у білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежного боку Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось за неї, щоб вдихнути запах весни і похизуватись квітковою прикрасою.

Що говорити. Буває, блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй.

…Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці.

Божі пензлики

У БОГА є велика стара торба. Настільки стара, що геть зношена і в латках. А у тій торбі: гачки, пензлі, гребінці, веретена, сита, сопілочки, граматки, вуздечки, тронки… І ходить він з тою торбою по хмарах. А коли перестрибує з хмари на хмару, то з мішка через розірвану латку щось і випаде над селом. Коли впаде сопілочка — то у селі знатні музики, коли гачки — то рибалки, веретена — то прядиво…

Коли Бог проходив над річкою Чаплинкою, з торби випали пензлики. І впали вони в селищі по березі річки. Серед мальв, васильків, ромашок… Впали біля куща калини, на котрому виспівували птахи своїх пісень.

Відтоді у тому селищі і навколо нього почали малювати. Малюють на стінах, полотнах… Розмальовують посуд. Малюють квіти, калину, птахів… І ніяка сила вже не може зупинити їх сонячне малювання.

«Синдром бузини»

НЕМА жодної відомої людини в нашій країні, яку українці не облили б брудом. Навіть дісталось Тарасу Григоровичу і Григорію Савичу.

Шевченко дівчат кохав. Сковорода вино і сир любив, їздив на підводі. Бандера зрадив Росію і Польщу. Шелест зрадив СРСР. У когось прабабця єврейка, хтось одружився на румунці, хтось не мав дворянського родоводу, а хтось його мав …

І це все колотиться в казані з домішками жовтої або чорної фарби та виливається в інформаційний простір.

Спробуйте поливати брудом когось із відомих людей Польщі, Чехії, Англії, Ізраїлю… Вас відразу поставлять на місце.

А у нас чужі люди засіяли город «бузиною». Ба більше, ще наших героїв «виселили» з України. Навіть незважаючи на те, що Корольов, Нарбут, Чехов, Гоголь, Паустовський, Короленко … стверджували своє походження. Ми, можливо, одна із декількох країн в Європі, котра вивчає виключно вплив на себе інших країн. Усіх своїх додому! Починаємо вивчати наш вплив на Російську, Австро-Угорську імперії, Польщу і Угорщину…

Хворі на «синдром бузини» все знають, але на відміну від наших героїв нічого не вміють. Той комплекс неповноцінності підганяє їх розносити бруд. І вони ним так усе старанно вимазують, що навіть нормальні люди починають вірити, дивлячись весь час на жовто-чорні кольори інформаційного простору.

Давайте позбавлятися цієї хвороби. Не цураймося своїх. Поважаймо інших (хто з добрими намірами до нас). І вчимося. Чужий розум не позичиш. Треба свій заточувати об чужий.

P.S. Які ж пристойні гріхи у Тараса Григоровича і Григорія Савича!

Груша в хустинi

В ДИТИНСТВІ здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділлі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях із райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди. А скільки побачень під нею відбувалось…

Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині.

Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції, з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди додавали у кондитерські і некондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та й просто посиденьки, не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту…

Як вона цвіла! Було, Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках у білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежного боку Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось за неї, щоб вдихнути запах весни і похизуватись квітковою прикрасою.

Що говорити. Буває, блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй.

…Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці.

Божі пензлики

У БОГА є велика стара торба. Настільки стара, що геть зношена і в латках. А у тій торбі: гачки, пензлі, гребінці, веретена, сита, сопілочки, граматки, вуздечки, тронки… І ходить він з тою торбою по хмарах. А коли перестрибує з хмари на хмару, то з мішка через розірвану латку щось і випаде над селом. Коли впаде сопілочка — то у селі знатні музики, коли гачки — то рибалки, веретена — то прядиво…

Коли Бог проходив над річкою Чаплинкою, з торби випали пензлики. І впали вони в селищі по березі річки. Серед мальв, васильків, ромашок… Впали біля куща калини, на котрому виспівували птахи своїх пісень.

Відтоді у тому селищі і навколо нього почали малювати. Малюють на стінах, полотнах… Розмальовують посуд. Малюють квіти, калину, птахів… І ніяка сила вже не може зупинити їх сонячне малювання.

«Синдром бузини»

НЕМА жодної відомої людини в нашій країні, яку українці не облили б брудом. Навіть дісталось Тарасу Григоровичу і Григорію Савичу.

Шевченко дівчат кохав. Сковорода вино і сир любив, їздив на підводі. Бандера зрадив Росію і Польщу. Шелест зрадив СРСР. У когось прабабця єврейка, хтось одружився на румунці, хтось не мав дворянського родоводу, а хтось його мав …

І це все колотиться в казані з домішками жовтої або чорної фарби та виливається в інформаційний простір.

Спробуйте поливати брудом когось із відомих людей Польщі, Чехії, Англії, Ізраїлю… Вас відразу поставлять на місце.

А у нас чужі люди засіяли город «бузиною». Ба більше, ще наших героїв «виселили» з України. Навіть незважаючи на те, що Корольов, Нарбут, Чехов, Гоголь, Паустовський, Короленко … стверджували своє походження. Ми, можливо, одна із декількох країн в Європі, котра вивчає виключно вплив на себе інших країн. Усіх своїх додому! Починаємо вивчати наш вплив на Російську, Австро-Угорську імперії, Польщу і Угорщину…

Хворі на «синдром бузини» все знають, але на відміну від наших героїв нічого не вміють. Той комплекс неповноцінності підганяє їх розносити бруд. І вони ним так усе старанно вимазують, що навіть нормальні люди починають вірити, дивлячись весь час на жовто-чорні кольори інформаційного простору.

Давайте позбавлятися цієї хвороби. Не цураймося своїх. Поважаймо інших (хто з добрими намірами до нас). І вчимося. Чужий розум не позичиш. Треба свій заточувати об чужий.

P.S. Які ж пристойні гріхи у Тараса Григоровича і Григорія Савича!