• Згадаймо Майстра

Унікальний екземпляр

Юрій ПРОКОПЕНКО.

Трудова бiографiя чоловiка, який прийшов проситися до нас на роботу, була настiльки захоплююча, що ми ладнi були пожертвувати навiть обiдньою перервою.

— Ну а з останнього мiсця за віщо вас звiльнили? — як завше, зажадав конкретностi старший групи Ґуля.

Чоловiк помасажував неголене пiдборiддя i замрiяно подивився у вiкно.

— Тут одним словом не скажеш, — мовив. — Може, за те, що пiдробив звiтнi документи. Може, за те, що поцупив вiсiм банок фарби. А найімовірніше, за те, що дав по фiзiї заступниковi головного технолога. Хоча не без того, що звiльнили мене за дебош у тамтешньому буфетi. Знаєте, накази про звiльнення формулюються так туманно. Нiколи не добереш, у чому конкретно тебе звинувачують.

— П’єте багато? — поцiкавився наймолодший працiвник групи Понько.

— Iнодi багато. А трапляється, й зовсiм мало: пiвлiтра до обiду i пiвлiтра пiсля, — сказав чоловiк. — А у витверезнику буваю не частiше як раз на мiсяць.

— Ваш сiмейний стан? Одруженi? — для чогось вирiшив уточнити науковий спiвробiтник Сусiдушкiн.

— Нi, — з гордiстю вiдповiв чоловiк. — Пiсля того як чотири дружини кинули мене, а я кинув шiстьох, нiзащо у свiтi не одружуватимуся. Досить із мене того, що всi 10 вимагають з мене алiментiв. Наче я Рокфеллер.

— А хоч квартира у вас є? — запитав Понько.

— Як вам сказати. З одного боку, нiби я маю квартиру — двокiмнатну. Остання дружина мені залишила — до матерi втекла. А з iншого — i мiсця для мене не лишилося: сiм квартирантiв тримаю.

— Ну i тип! — не витримав Ґуля. — Унiкальний екземпляр! I не соромно цим хвалитися?

— Просто я не хочу вводити вас в оману, — пояснив. — Щоб потiм не розчарувалися. Ще мушу додати: на роботу запiзнююся щодня i, як мiнiмум, на чотири години. Прогулюю, як правило, по понедiлках i п’ятницях. Так зручнiше. А робочий день закiнчується у мене на двi-три години ранiше, нiж у iнших...

— А вам вiдома специфiка нашої роботи? — наївно запитав заступник старшого Ликовець.

— Звiдки ж я можу знати цю вашу специфiку?

— А взагалi про наукову роботу ви хоч уявлення маєте? — пiдвищив голос Сусiдушкiн.

— Жодного, — вiдповiв чоловiк. — З наукою зв’язуватися не доводилося.

— А що ж ви взагалi вмiєте? — з металом у голосi поцiкавився Ґуля.

— Умiю? — перепитав той i самовдоволено усмiхнувся. — Вмiю я багато. Вмiю грати в карти, проходити на стадiон без квитка, спати пiдряд двi доби, доїти козу, ковтати сирi яйця зі шкаралупою...

— А чому ви саме до нас прийшли проситися на роботу? — спитав Ликовець.

— Я — проситися? — здивувався. — Це мене пiвдня умовляв отой скуйовджений. Золотi гори обiцяв...

Ми всi подивилися на Хрумтiя, який із байдужим виглядом сидiв за своїм столом, вдаючи, ніби працює.

— Отже ти привiв сюди цього працiвничка? — грiзно спитав Ґуля.

— Я, — зiзнався Хрумтiй.

— Але навiщо? — хором проказали ми.

— Бачите, — почав Хрумтiй, — працiвник вiн справдi поганенький. Я це вiдразу вiдчув. Але мати такого у вiддiлi просто необхiдно. Бо це його завжди б лаяли на зборах, це на нього малювали б карикатури у стiннiвцi, йому оголошувалися б догани, його позбавляли б премiї. I тодi нам, а зокрема менi, жилося б спокiйно.