• Про тих, хто поруч

Батьківський сад у надійних руках

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ.

Полтавська область.

САМЕ такої осінньої пори розказував мені про свій сад відомий у нашому Козелецькому районі і далеко за його межами Микола Миколайович Орел. Уже п’ять років, як він пішов у засвіти, а сад росте і щедро плодоносить. Справу батька продовжив його син Дмитро.

— Ось наливається соком яблуко-груша. Дозріє і буде надзвичайно соковитим фруктом. Тут черешні й абрикоси, синя алича, ліщина, фундук. А це дерево має особливу назву — Диво-вишня, — захоплено розповідає Дмитро Миколайович. — Загалом сад наповнений найрізноманітнішими деревами і кущами. Батько та й ми уже тричі підсаджували нові деревця. На жаль, лиха рука не раз висмикувала їх. Проте наші прагнення садоводів-романтиків перемагають. Найбільше висадили яблунь: Слава переможцям, Чемпіон, Гала, Флоріна, Голден Делішес Рейндерс, Ренет Симиренка. Торік ці сорти добре заврожаїлися. 2019-го збір буде значно скромніший. Плоди сортуємо: на зберігання заносимо до холодильного устаткування, зібрані ж падалки відразу переробляємо на сік, закручуємо в банки і реалізовуємо. Заготовляємо на продаж і сушник.

...На Полтавщину сім’я Орлів переїхала з Горлівки далекого 1967-го. Дмитрові тоді було три роки. Мама Галина Олександрівна працювала на санітарно-епідеміологічній станції, батько Микола Миколайович почав із агронома, а невдовзі здібному спеціалістові й доброму організаторові запропонували очолити районне управління сільського господарства. Дмитро пішов до школи, а затим життєва дорога повела його до Севастопольського вищого військово-морського інженерного училища. Далі трирічна служба на ракетному кораблі, на борту якого сім разів перетинав протоку Босфор, пройшов Гібралтар, обігнув усю Європу. Повернувшись у роки перебудови додому, разом із друзями заснував мале підприємство: ремонтували телевізори, виготовляли будівельні шлакоблоки. Затим Орли вирішили створити власне фермерське господарство і назву йому дали промовисту — «Вільний селянин». І розпочали вільні селяни роботу: непросту, ненормовану, до того ж ризиковану. На кредит у банку придбали два маленькі тракторці-«молдавани». На них Дмитро із батьком і підкорювали козельщинську цілину. Поснідавши раненько, сходилися до техніки, так би мовити, на наряд. Обговоривши земельний план на день, Орли вирушали у поле. Батько сидів за штурвалом свого трактора, син — свого. А ввечері втомлені і запилені поверталися додому. І так день у день.

— Сіяли жито, пшеницю, ячмінь. Соняшнику небагато, а до кукурудзи поки що руки не доходили, — згадує Дмитро Орел. — Тоді техніки у фермерів було обмаль, зате ми були дружні. Я культиватором зорю поля, а мені засіють, перевезу вантажівкою збіжжя — мені обмолотять комбайном валки. Ось так і кооперувалися за принципом: я — тобі, а ти — мені.

Встиг Дмитро побувати й на заробітках за кордоном, але через чотири роки таки повернувся додому, до запашних пшеничних полів, розлогих степів, до саду, що наливається соковитими плодами і сонячними ягодами.