• Проблеми галузі

Тваринництво на Закарпатті: занапащені перспективи

Василь ГОРВАТ.

Ще недавно до нашої багатоповерхівки приїжджав на велосипеді невисокий, вже літній, але сповнений життєвої енергії чоловік — Степан Петрович Погоріляк. 30 років тому він працював у райуправлінні сільського господарства, відповідав за тваринницьку галузь Виноградівського району, був заступником голови та головою колгоспу в селі Олешник і за свої досягнення в тваринництві нагороджений, зокрема, орденом Дружби народів.

_{Робота — сенс буття}

ОСТАННІМИ роками колишній керівник великого олешницького господарства, а тепер пенсіонер Степан Погоріляк вішав на велосипед дві великі тайстри (гуцульська торбина. — Ред.) з молоком і добирався із села до райцентру, щоб продати його містянам. На подвір’ї будинку ми час від часу перемовлялися, але недовго: Степан Петрович поспішав розвезти натурпродукт замовникам, а потім — додому, бо догляд за худобою тримався виключно на ньому. На той час він мав і биків, і телят, і шість корів. І це був не просто «бізнес» (Господи, який бізнес із домашнім молоком!), а робота як сенс буття. Степан Петрович усе життя був фанатом племінної роботи, популяризував у регіоні буро-карпатську породу — найпристосованішу до наших умов. Як розповів чоловік, йому вдалося створити в Олешнику племінну станцію з розведення цих корів, він добивався від держави фінансової підтримки.

У ті часи, згадує Степан Петрович, в Олешнику було понад три тисячі колгоспних голів ВРХ і ще досить велика людська череда. Після ліквідації господарства хліви й худоба перейшли у приватні руки. Нині на фермах живності майже не залишилося, частину корівників переобладнали під виробництво будівельних блоків тощо.

Сьогодні у самого Степана Погоріляка лише один бичок і одна корова. Літа вже не ті, щоб встигати за шістьма «лисками». «Молодь не хоче займатися худобою, — зітхає Степан Петрович, — для неї це не цікаво, неприбутково, затратно за часом». Так і є — догляд за коровами вимагає цілодобової уваги. Нині, підраховує чоловік, на його вулиці залишилося всього кілька старших людей, які тримають корів.

_{Жодного тваринницького комплексу}

ВЛАСНЕ, така ж історія в області загалом. Якщо у колгоспні часи Виноградівський район мав понад 20 тисяч голів ВРХ, то нині — близько чотирьох тисяч, повідав начальник районного Держспоживнагляду Степан Барзул. Його підрахунки базуються на підставі щеплень та інших профілактичних робіт. Головна причина скорочення поголів’я — втрата інтересу працездатного населення до тваринництва. Більшість людей або за кордоном, або якщо і працює вдома, то на оплачуваних роботах, а тваринництво залишилося під опікою пенсіонерів.

У районі не залишилося жодного тваринницького комплексу, з гіркотою констатує Степан Барзул. Є тільки два осередки з ВРХ, але діяльність цих ферм спрямована на підтримку певного виду як частини української екосистеми. Зокрема, на фермі Павла Тізеша утримуються близько 60 корів унікальної породи — сіра угорська. Свого часу їх завезли в Берегівський район, щоб створити справжній екопарк, який слугував би і для збереження природи, і для екологічного виховання дітей, а також для підвищення туристичної привабливості краю. Сірі угорські корови — чи не найдавніша м’ясна порода у Європі. Перші особини прибули в Дунайську низовину в ІХ столітті разом із племенами угрів. Інше стадо у районі — це карпатські буйволи, які «заробляють» на себе не стільки продукцією, скільки «позуванням» перед численними туристами.

_{Чи припиниться занепад?}

ОСКІЛЬКИ ми поступово наближаємося до європейських стандартів у різних сферах, то з 2020-го можуть запрацювати правила, коли в реалізацію потраплятиме тільки пастеризоване молоко, яке має певні критерії якості. Для свіжого домашнього дорога на прилавок буде закрита, а до споживача доходитиме тільки магазинне, яке пройшло необхідну обробку. Зрештою, вже нині торгові точки завалені молочною продукцією потужних українських виробників... Стоп! Цей факт — як камінь спотикання. Звідки береться молоко у всіх цих фірм зі Львівської, Івано-Франківської областей, центру України, Донеччини? Чому там є виробник, а тут нема?

Одна з причин — скорочення молочно-тваринницького напряму на Закарпатті має аж ніяк не стихійний характер. У 1990-х — на початку 2000-х років відбулася рішуча експансія немісцевих тваринників та виробників. З одного боку, заготівельники з сусідніх областей «паслися» по закарпатських селах, скуповуючи худобу і виплачуючи відразу на руки готівку. Керівництво області намагалося ставити міліцейські пікети на перевалі, затримувати машини, але безрезультатно. Ці заходи, по суті, були незаконними, а коли заготівельник має в кишені готівку, то домовитися з вартою не так і важко.

Паралельно мала місце торгова експансія — реалізація молока й сметани на Закарпатті за демпінговими цінами. 15 років тому в нас діяли кілька пост-державних молочних підприємств і одне приватне — ТОВ «Дельта». Проте змагатися з грошовитими київськими чи львівськими фірмами було непросто. Виробники з інших областей мали змогу не лише тримати дуже низьку ціну, але й вигравати тендери на постачання продукції соціальним установам. Схема проста: перемагав нетутешній учасник із найдешевшою пропозицією, а через місяць-два «у зв’язку зі зміною цінових обставин» він із дозволу місцевого чиновника вартість «молочки» збільшував. Який інтерес був в останнього, здогадатись неважко... Таким чином місцеві переробники цілеспрямовано виводилися з ринку, а коли нема кому молоко здати, утримання корів втрачає сенс.

Чи можливо відродити тут тваринництво? Швидкої і простої відповіді на це запитання немає, оскільки ця галузь загалом і на Закарпатті зокрема пов’язана з багатьма факторами. Зрозуміло одне: держава все ще має величезний потенціал в усіх своїх регіонах і без продуманої концепції його розвитку руху вперед не буде.