• Дива рідного краю

Біля нульового кілометра України

Олеся КОСТЕНКО.

Вилкове — невелике містечко на воді, розташоване в Кілійському районі Одеської області, — називають українською Венецією.

ЗАСНОВАНЕ це поселення в 1746 році. Після розгрому Запорозької Січі сюди, у дельту Дунаю, на окраїну тодішньої Османської імперії, втікали запорозькі козаки. Після розколу ортодоксальної церкви тут ховалися і козаки з Дону. Цих старовірів називали липованами (назва трансформувалася з давнішої і менше зрозумілої мови). Тому поселення спочатку мало назву Липованське.

Прибувши сюди, перші мешканці взялися за освоєння плавнів: спочатку створювали штучні острівки, намиваючи їх із мулу та обгороджуючи зрубленим очеретом. Навколо острівців викопували канали, які й слугували вулицями. Свої хати будували без фундаментів, із верби, очерету і мулу. Садили сади й городи.

На відміну від інших поселенців старовіри жили відокремлено, берегли свої традиції, відмовлялися від благ цивілізації. Існувало ніби два світи, які століттями існували роздільно. З часом поселення поширилося на сушу, змінило назву на Вилкове. Це пов’язано з його географічним положенням. Тут, на самому кордоні з Румунією, Дунай розходиться кількома рукавами — вилами.

Частина містечка, яка заселялася значно пізніше перших жителів, нині нічим особливим не вирізняється. Звичайні вулиці, здебільшого зі старими, ще радянських часів, будинками. Незвичайною є історична частина, збудована на воді. Сьогодні на цих острівцях за традиціями давніх предків живуть нащадки старовірів. Одна з нинішніх трьох церков містечка — старообрядницька.

Вулицями тут слугують канали, які місцеві жителі звуть єриками. Вони неширокі — метр чи два завширшки. Обабіч каналів — дерев’яні кладки-тротуари, якими жителі ходять. Через єрики перекинуті дерев’яні містки, котрі піднімають, якщо треба провезти каналом вантаж на човні. Човни — звичайні й моторні — основний вид транспорту в цій частині Вилкового. Ними перевозять не тільки урожай винограду та інших фруктів на базар у суху частину містечка. Ними вранці корови «їдуть» на пашу, а ввечері повертаються додому. Невеликим човном, якого хитає й крутить швидка течія, стоячи, вправно кермує одним веслом човняр. А посередині незворушно стоїть корова, гордо тримаючи голову. Їх називають морськими корівками.

Човнами тут веслують не тільки чоловіки, а й жінки та бабусі. До цього вони привчаються змалечку. Діти граються на містках-кладках, не боячись води. Місцеві жартують: вилковець, який перебрав вина, дорогою додому хитається не вліворуч-вправоруч, а вперед-назад, щоб не впасти у воду з вузької кладки.

Спускаючись моторним човном одним із рукавів Дунаю аж до виходу в Чорне море (за 30 кілометрів), можна спостерігати за дикою природою на обох берегах: величезною кількістю птахів, серед яких цілі колонії пеліканів і лебедів. На місці витоку Дунаю у Чорне море встановлено пам’ятний знак із символічною назвою «Нульовий кілометр». Місцеві кажуть, що саме з цього місця починається Україна.

Цей край знаменитий рибою, яка тут водиться. Наочно переконатися в цьому можна в місцевому музеї. Численні фото та чорно-біла кінохроніка минулого століття зафіксували багатство водного світу. Вам покажуть кіно про виловленого тунця, який не вміщається на возі, а також про чимало рідкісних нині порід риб. У музеї зібрано й цікаву колекцію інших дарунків моря, викинутих із дна: остов козацького човна «Чайка», люльки, казани, рештки зброї запорозьких козаків. А ще турецькі шаблі-ятагани, різноманітної форми кавники, тарелі та інше начиння — все зі срібла. Посуд, якому кількасот років, дивує своїми формами та вирізьбленим орнаментом. Його цілком можна сприйняти за сучасний.

Приїхавши до Вилкового, занурившись в його історію, не хочеться порівнювати його з італійською Венецією. Вилкове — єдине на всій планеті, унікальне своїми неповторними природними красотами й, звісно ж, працелюбними людьми…