• Відпускна хроніка

Білий танець

Володимир РИНДЕНКО.

с. Іванове Селище

Глобинського району

Полтавської області.

Е-ех, відлітає літо, відлітає…

А з ним і моя цьогорічна мрія про відпустку на морі. Ні, на морі я бував, проїздом у відрядженні. А так би хотілося, щоб ми разом із дружиною пораділи сонцю, морю і безтурботному байдикуванню.

А тут якраз начальник виклика та й каже:

— Ти, Петровичу, працюєш у нас давно і працюєш ударно, а я от не пригадую, щоб ти колись відпочивав. Ти ж не трактор. То ми порадилися і вирішили преміювати тебе путівкою на морський курорт. Поїдеш разом із дружиною: позасмагаєте, розумієш… знову ж таки — море, повітря, фрукти!..

Я йому кажу, мовляв, дружина може й не поїхати: у неї консервація, курчата-гусята. Та й Миколка — наш середній — здається, курити почав.

— Ну, — підморгнув начальник — тоді їдь сам. Там і самому є чим зайнятися. Знову ж таки… вино, шашлики, фрукти… — і поплескав по плечу.

Я хотів було запитати, чи не краще мені взяти грошима, бо четвертий рік відкладаю на човен... Та начальник, видно, допетрав, куди я хилю, а тому скоренько виштовхав за двері.

Увечері на сімейному «політбюро» слухали одне питання: їхати чи не їхати на оте море… Дорога далека, витрати, хоч путівка і дармова… Діти галасують, радіють за татка, просять, щоб привіз якусь черепашку, та й дружина ухвалу винесла.

— Всі їздять! — каже, — і Карпенки, і Мотузки, і куми Сіроштани… Он Петро Барильченко в Єгипті пузо грів. Їдь і не мучся... А ми тут уже якось і без тебе господарство впораємо.

Словом, вмовили мене...

Приїхав я, отже, на той морський курорт, і рот у мене сам по собі відкрився! Куди не кинь оком — справжнє тобі свято життя! Рівно три дні ходив я з відкритим ротом, милуючись красою природи, сервісом і, як казав шеф, «вином, шашликами і фруктами», а на четвертий… стало мені аж дуже нудно. Нічого робити! Не звик без роботи я. Тиняюся сюди-туди… Взяв газетку почитати — не читається, книжку — не воно. На море, на пляж — нема настрою пектися ото на сонці. Сусід по кімнаті запрошує увечері на танці, так, знаєте, не танцюю я… Пішов якось до струмка, думаю, роздивлюся навкруги, огледюсь, а там усі лавки парами зайняті. Незручно якось… Я було присів на одній скраєчку, а звідкілясь до мене якась дивна мадам… Каже, що я дуже схожий на її наукового керівника, в якого та була закохана 27 років тому. Е, думаю, треба триматися подалі від цих наукових експериментів. Не дай, Боже, до дружини слух дійде...

А ввечері знову сусід агітує на танці. Веселий такий. Я піддався, пішов. А там через раз «білий танець», тобто дами запрошують кавалерів. Я тричі затанцював, а точніше — потоптався по жіночих черевиках, плюнув спересердя та й пішов спати.

Новий день і нова нудьга. Я вже ходив-ходив, тинявся-тинявся, блукав-блукав… Набачив перекошені двері на складі, де лежаки і весла для човнів ховають. Аж руки до роботи засвербіли і душа зрадувалася! А тут повз проходить якийсь повненький чоловік у піджаку і при галстуку. Я йому й кажу: «Тут роботи на 20 хвилинок. Я зроблю, дайте тільки інструмент». А він на мене вирячився та й питає: «Больной, шо лі?»

Увечері я примітив, що у мого сусіда око підбите і шепелявити він почав. «То, каже, до Вєрки чоловік зненацька приперся. Не сповна розуму він у неї».

І знову нудьга… Їж і лежи. А від лежання боки болять… І так день, другий… Ледве тиждень перестраждав! Їй-богу, гірше від каторги! Ото вже хотів було махнути на все рукою і вечірнім поїздом тікати додому. І, знаєте, саме увечері сусід із фіолетовим оком запропонував зіграти в карти.

О, карти я, безумовно, люблю! Зібралася добра компанія. Почали трішки грати «на інтерес», щоб, значить, не так нудно малося. Я в карти добре граю, знаю й замовляння, тож завжди з прибутком. А професор в пенсне, що сидів навпроти, тільки скрипів зубами, зло блискав на нас і весь час програвав.

...Не встиг я оглянутися, як відпустка моя тю-тю. Зібралися, значить, ми увечері перед від’їздом, щоб востаннє перекинутися в карти. І що ж ви думаєте? Отой незугарний професор, ота миршава фігура, вже до півночі нас так вправно обчистив, що в мене й на квиток додому не лишилося. Мій сусід, отой, що з вибитим зубом, профукав телефон, годинник і джинси. Так і поїхав додому у шортах і капцях. Мені ж страшенно не хотілося, але довелося телефонувати дружині та прохати про поміч. Правда, довелося вигадати байку про крадіжку грошей. Тут справа, знаєте, в тому, що колись, це було давно, моя дружина теж була на курорті. І, як вона розказувала, в неї там поцупили гроші. Тепер мені стало самому цікаво, в яку халепу вона тоді ускочила? Отже, ми квити. Так би мовити — паритет сімейний вийшов. Звісно, тепер про нового човна можна надовго забути. Е-ех, усе-таки треба було мені їхати додому того вечора. Або краще навчився б вальс із дамочками кружеляти... «Білий танець», він, знаєте, все одно безпечніше, ніж після картярського програшу без штанів до рідної жінки повертатись...

Чи не так?