• Куточок книголюба

Вірність Андромахи

Володимир ПАЛЬЦУН.

м. Львів.

У конторі — міжсобойчик, що означає: котромусь із працівників сповнилась певна кількість років. У чоловіків — це тверде число, у дам же воно сягає у крайньому разі 40, а переважно тріпоче між невиразними 37 і 39. Лише Антоніна Павлівна відважилась якось справити круглі 40, але це їй дорого обійшлося.

Річ у тому, що відразу після святкування сороківки Антоніна Павлівна вийшла на пенсію, а якийсь нетямущий правдошукач загилив у вищі інстанції кілька анонімок із запитом: відколи це пенсію дають у 40, коли людина, як добра коняка, тягнула б і тягнула? З інстанцій поступово стали прибувати гінці, почала Антоніна Павлівна частіше навідуватися до нотаря по копії різних документів. Уже все місто знало, що жінці далеко за 55, а інспектування тривало. Навіть приїзд і свідчення близнюка-брата не зіграли вирішальної ролі, оскільки йому виявилося чогось аж 60. А звісно, що навіть за умови визнання тяжкої чоловічої долі їм, чоловікам, не рахується рік за півтора чи ще з якимось коефіцієнтом.

Поклала край ревізіям сама Антоніна Павлівна, яка котромусь з інспекторів зізналася, що має вставні щелепи і може безболісно для себе прокусити інспекторове тім’ячко.

Цього разу в конторі міжсобойчик суто чоловічий. У Василя Пилиповича якась така дата, що мало хто взяв її втямки. Отож довкола іменинника виключно свої люди, хлопці, яким не обов’язково подавати серветки і нарізаний хліб. До того ж це товариство легко розміщується у темному кутку службової бібліотеки між муром із неповного від часу видання словника Брокгауза і доробком регіональних поетів, заштабельованим під постамент, на якому дозволялося присісти імениннику.

Василь Пилипович сидів на поетах і подумки підраховував видатки. «Самих оселедців, які перевів оцей Басурманчик, бабці вистачило б на великий піст. Бач, як патякає про мої виробничі заслуги, а коли зайшло про моє преміювання, він, ніби нічого не знає, ледь не тріснув, захищаючи від «зайвих втручань» фонд заробітної плати. Не інакше і на Антоніну Павлівну писав».

Басурманчик тим часом передав слово Удаваному. Цей колега умів зайти у тостах здалеку, даючи всім можливість настромити щось на виделку, обмінятися кількома фразами про квашену капусту і взагалі — приділити якусь мить продовольчим питанням. «Шантажуватиме», — подумалося раптом Василю Пилиповичу. І передчуття не зрадило його.

— Хоч у нас із цим дуже строго, — наголосив Удаваний, — але ми знайшли за можливе, Василю Пилиповичу, привітати вас у службовому приміщенні і, між іншим, у робочий час — зараз за чверть шоста.

І всі учасники з острахом звірили годинники. «Негідник, — подумав Василь Пилипович. — Він натякає, по-моєму, на те, що я голова місцевкому». І, опанувавши себе, іменинник відповів Удаваному:

— Справді, хоч у нас з цим дуже строго, але ви матимете морську путівку, як і просили в заяві, у серпні.

Удаваний поліз цілуватися, а Василь Пилипович затулявся первістком якогось регіонального поета, залишаючи доступними лише вуха.

Слова попросив сором’язливий Степан Степанович Тіпун. Він ніколи не кривив душею, через що в конторі набуло нової сили одне старе прислів’я. На зборах, приміром, коли хтось дуже забріхувався, голова підводився, цокав олівцем по штофу з водою і закликав: «Тіпун вам на язик!»

Степан Степанович потонув у щирих, але дуже банальних побажаннях усіляких гараздів. Його можна було б і не слухати, але Тіпун зачепив тему, дуже близьку Василеві Пилиповичу.

— Книга, — говорив він, — це найкращий вихователь, порадник, друг. А сьогоднішній іменинник, як нам усім відомо, має таких друзів дуже багато — зо дві стінки. Це дуже важливо. Пам’ятаєте: скажи, хто твій друг... Але Василь Пилипович не скнара, що не поділиться з ближнім. Прочитав — і до букініста, хай і інші вип’ють з джерела знань. І ходять його друзі поміж людей, що знову ж таки дуже важливо.

Василь Пилипович був проти того, щоб продавати друзів, але Тіпун говорив те, що думав, і на це треба було зважати. До того ж не відомо, куди він хилить.

— Нещодавно я зайшов до нашого районного пожежника. Він, до вашого відома, любить купувати товсті книжки — щоб вистачало від відпустки до відпустки. За всяку ціну. Так от, бачу — у нього на столі томище як 10 брусків господарського мила. «Одіссея» і «Іліада» в одній книзі, уявляєте?

При цих словах Василь Пилипович та відчув, як у нього в грудях дзенькнуло, хоч питай «Хто там?»

— І що далі? — нервово запитав він Тіпуна.

— А далі я визначив, що належала ця книга вам, — доброзичливо усміхнувся Степан Степанович. — Як це зробив? Узяв її до рук і між сторінками, де описується вірність Андромахи, побачив ваше фото, зняте для паспорта.

Далі Василь Пилипович не слухав. Він встав і майже побіг до телефона.

— Це ти, Юльцю? — запитав він суворо у трубку. — Не мели дурниць. Я — Василь, а не якийсь Гектор. І тобі не раджу називати себе Андромахою. Набридло. А ось таке тобі «що, що?» Я не перекривляю. Ти краще скажи, де «Одіссея?» Читаєш? У захопленні? Я це чую вже з рік, а книжки не бачу. Чи, може, ви читаєте разом із пожежником?

Василь Пилипович пополотнів від гніву і раптової підозри.

— Тіпун тобі на язик! — сказав хтось Тіпунові, вкладаючи у слова старе значення. — Добазікався...

Зрештою, вдалося довести, що вірність дружини Василя Пилиповича, як і Андромахи, поза підозрою. Це допоміг зробити пожежник, у якого побували того ж дня. Він мав квитанцію з букіністичного магазину.

— Просто загнала букіністу, — з гіркотою, але полегшено зітхнув Василь Пилипович.