Весела світлиця

 Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

Малюнки Анатолія Василенка.

• Одкровення

Люблю село...

Віктор СЕМЕНЯКА.

м. Полтава.

Є в нашій фракції депутати, які бояться зізнатися, що родом із села. Соромляться, і баста!..

А ми з братаном Васьком не такі.

Ми сільські!

Він депутат сільради, а я беріть вище.

І цього не цураємося. Пишаємося! Село своє часто згадуємо.

Взагалі за популяризацію рідного села серед містян нам із братаном уже давно слід присвоїти звання почесного жителя Півників.

А можна і пам’ятник спорудити на батьківщині героїв.

...Любимо ми не лише село, а й усе, що в ньому вирощують.

Особливо сало, ковбасу, яйця і молоко. Наші сало та ковбаса не рівня будь-яким закордонним продуктам. Це наша конвертована валюта. Один кусень сала — п’ять доларів.

А вже тата з мамою на руках носимо. Наша мама ніколи не скаже:

— Забули нас діти. До рідної хати і носа не поткнуть.

Сам чув, як мама хвалила нас бабі Ганні:

— Ви, — каже, — Ганно Іванівно, своїх синків ніяк не дочекаєтеся в гості, а мої вже в печінках сидять. Хоч налигачем із хати виганяй.

І живемо дружно.

Жодних непорозумінь між селом і містом. Жодних конфліктів. Тато на Васька та й на мене жодного разу руки не підняв. Бо справедливий. Пам’ятаю, в дитинстві казав сердито:

— У мене завжди, хлопці, є вибір: можу відшмагати лозиною, а можу піти випити пива з таранькою.

І як досвідчений вихователь ішов до буфету.

А ще навчав твердо тримати слово. Дав слово, пообіцяв — порви посторонки, а зроби...

Вася теж у татка вдався — одчайдушний такий. Пообіцяв однокласникам перед Новим роком школу спалити. Дійшло до нашого директора. Той до батька: «Ваш Герострат обіцяє школу спопелити!».

— Вгамуйтесь, — сказали тато, — Васьок якщо вже пообіцяв, то зробить.

...Ми для тата і мами теж були готові на все. Тому вони й живуть довго і щасливо.

Було, мама кажуть:

— А купіть-но мені, синки, таблетки і мікстуру.

Вася швиденько прикине в голові суму і заявляє:

— Ваші пігулки, мамо, тягнуть на дві пляшки коньяку або чотири пляшки горілки. Ліки — це отрута. А горілки нам вистачить на два дні. Отож нехай вас Бог береже. Доки я живий, не дозволю медицині вас труїти.

Завдяки саме Васі мама і дотягли до восьми десятків. А все чому? Тому що ми п’ємо горілку, а мама, крім води і молока, не п’є нічого.

А що нас батьки люблять, то тут і слів немає.

...Лежить Вася на матраці під вишнею і питає в тата:

— Тату, ви мене дуже шануєте?

— Дуже, — відповідає.

— То полізьте на вишеньку та нарвіть мені ягідок. Бо знизу ми вже всі обірвали.

Тато хвилин 20 лізли на вишню. І, вже добравшись до верхівки, разом із гіллякою і каструлькою полетіли на землю. Гепнули так, що під Васьком аж матрац затремтів.

Братан аж позеленів від люті, але вилаявся дипломатично:

— Ви, тату, спочатку заповіт напишіть, а тоді вже летіть сторч­голов...

...Та найбільше наше родинне свято — 9-те число кожного місяця. Ми його так і охрестили — свято нашої фінансової незалежності. День розрахунку батьків з дітьми за їхню появу на світ. Жодного свята не проґавили.

Їдемо до батьків і в сніг, і в дощ, і взимку, і влітку. Пам’ятаю, років зо три тому в цей день Васьок був у відрядженні у Львові. Проте про батьків не забув. Вранці приїхав на таксі, забрав пенсію — і назад.

А торік тато заслабли.

— Не дійду до поштового відділення, — бідкається.

Васьок недовірливий у нас.

Поставив батька на ноги, підпер віником, а він так і осів на підлогу, ніби мішок із половою. Тільки й попрохав:

— Покладіть мене головою до стіни, щоб я вас, синки, не бачив.

...Погані дітки після таких слів махнули б на старенького рукою та й подалися б до міста. А ми із братаном не такі. Поклали тата на санчата — і гайда селом на пошту.

Приїхали, а тата немає.

Вони в кучугурі снігу вибрикують. Тата знайшли, а шапку-вушанку і один валянок — ні.

Я хотів, було, їх шукати, та братан виявився розумнішим:

— А на яке лихо на пошті потрібні валянки і шапка? Там же не ногами розписуватися чи головою, а руками.

І справді.

Дав татові в руки свічку, щоб пальці не заклякли, і галопом на пошту.

Встигли!

Щоправда, завідувачка нам:

— Обідня перерва вже, — відрізала.

— Та в тебе, Нюрко, совість є? — фиркнув Васьок. — Батько лежить у санчатах, уже й не ворушиться. У нього залишилися сили хіба що три букви у відомості написати. Лежить синій і хреститься.

І, подумавши, додає:

— Давай, Нюрко, пенсію, якщо не хочеш лежати в санях поруч із батьком. Батькові грілка потрібна, щоб спина відмерзла.

Після тієї пенсії 9-го числа кожного місяця, навіть у жнива, тата морозить і трясе. У цей день він лагідно дивиться на нас і каже:

— А ви мене любите, сучі ви діти? Любите? Га?

— Ще б пак, — радіє Васьок. — Везли вас на санях, батя, як бояриню Морозову!

Трапляються і в нас невеличкі сварки. Як у всіх нормальних сім’ях.

Схопив якось Васьок молоток — та й до мами. Ну ніби із цепу зірвався.

— А чому ви, мамо, — репетує, — не сиділи в концтаборі, а працювали в Німеччині на фабриці? Тоді б ми отримали не п’ять тисяч марок, а 15. Невже у вас не вистачило розуму гахнути фріца по морді чи кинути під танк гранату?

— Тоді, Васьок, у нас не тільки марок, а й мами не було б, — це я братану заперечую.

...А взагалі тоді ми швидко помирились, бо Васьок у нас не із злобливих.

А як ми вшановуємо тата й маму в їхні дні народження, інші святкові дати!

Але це вже у місті. Там, де сервіс і фонтан. Два-три дні гуляємо. Ноги пухнуть від танців.

А тоді знову в село.

— Погуляли, — кажемо, — мамо. Ідіть, позичайте гроші у людей, бо не розрахувалися.

Ну що ми, сільські містяни, без села?! Ніщо.

Це тобі і сало, і картопля, і яйця. Крім того, добра бізнесова школа.

Усі круті бізнесмени — вихідці із села. А починали ж з манюсінького бізнесу. Спочатку пшеничку в кишеньку — та й додому, курочкам. Потім — відерце. Далі — мішок, який обміняєш на літр самогону. І пішло. Деякі втяглися і стали красти або мішками, або в кузові «газона». Пройшовши велику школу життя і бізнесу, стали потім красти вагонами. Оце розмах, оце політ! А починалося все в селі. У ньому, рідненькому...

Отож хлопці ми сільські. Із Півників...Чим і пишаємося...