• Геополітика

Молдовський синдром

Михайло ГУБАШ.

Нещодавно у сусідній Молдові сталися значні зміни. З ініціативи проросійської партії соціалістів ліберальний уряд Маї Санду був відправлений у віставку. Новим прем’єр-міністром країни став радник президента Ігоря Додона (колишнього керівника соцпартії) Іон Кіку.

СВІЙ перший закордонний візит глава уряду здійснив 20 листопада до Росії. Там він домовився про півмільярдний кредит і продовження контракту на поставки російського газу на пільгових умовах ($173 за 1 тис. куб. м проти $235, які республіка платила цього року).

Така поступливість Кремля пояснюється просто, адже у Молдові симпатиками РФ віднині є не тільки найбільша парламентська фракція соціалістів і президент країни, а ще й спікер та уряд.

Майже одночасно із візитом прем’єр-міністра Молдови до Росії на чолі делегації прибула спікер молдовського парламенту Зінаїда Гречана. Вона вперше за три останні роки взяла участь в черговій сесії Міжпарламентської асамблеї держав — учасниць СНД. «Під час зустрічі підтвердили пріоритети у відносинах з Російською Федерацією», — прозвітувала голова парламенту, наголосивши на важливості подальшого розвитку економічної співпраці з РФ і реалізації спільних проєктів країн СНД у різних сферах.

Таке доволі різке відхилення від проєвропейського курсу Молдови багатьох збентежило — як у самій республіціі, так і поза її межами. Адже, починаючи від 2003-го, вустами тодішнього президента Володимира Вороніна наша південно-західна сусідка неодноразово заявляла, що її зовнішньополітичним пріоритетом є євроінтеграція, кінцевою метою якої повинне стати входження до Євросоюзу. В 2004 році у Брюсселі був підписаний індивідуальний план партнерства між Молдовою і ЄС, згідно з яким країна у найближчі роки мала стати асоційованим членом. Надалі Молдова в євроінтеграційних процесах випереджала Україну за всіма параметрами.

І ось такий різкий крен у бік РФ і СНД. Як таке могло статися? Та дуже просто — з допомогою західних «партнерів і друзів», які не стали перешкоджати спецоперації Росії зі зміни зовнішньополітичного курсу Молдови. Влітку цього року Захід погодився на перехід влади від «володаря Молдови» Влада Плахотнюка (лідер демпартії і олігарх) до новоствореної парламентської коаліції проросійських соціалістів із прихильниками Євросоюзу. Мовляв, Плахотнюк — корупціонер, а ми з такими не дружимо. В результаті вже через кілька місяців уся верховна влада сконцентрувалася в руках прибічників РФ.

Після обрання президентом країни проросійськи налаштованого Додона Путін торік призначив віце-прем’єра Дмитра Козака своїм спецпредставником з розвитку торговельно-економічних відносин із Молдовою. Результати невидимої, але вкрай ефективної роботи навіч — наша сусідка впевнено покрокувала в обійми колишньої метрополії.

Відтепер майстер дипломатичних спецоперацій Кремля Д. Козак може приділити більше уваги Україні. Відомо про його контакти з радником Володимира Зеленського Андрієм Єрмаком, якого опозиційні політики звинувачують у проросійській позиції. Та й у Офісі нового (і, будьмо відверті, — недосвідченого) українського президента російського віце-прем’єра сприймають як зацікавленого у мирному врегулюванні партнера. От тільки якою ціною вдасться досягнути цього врегулювання? Для Молдови це — кредит, дешевий газ, проросійське керівництво і фактично капітуляція.

Чи не повторить шлях своєї сусідки Україна? Багато залежатиме від позиції США і ЄС. І хоча перші заявляють про беззастережну підтримку України, окремі спостерігачі стверджують, що Трамп ще торік «здав» Україну Путіну в обмін на невтручання РФ у Венесуелу чи ще щось. Ну а зацікавленість Макрона і Меркель у взаємовідносинах з Росією відома всім. Тож чекаємо зустрічі у нормандському форматі…