• Про тих, хто поруч

Закохані в красу

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

У Леоніда і Олени Карпових із села Митки Барського району обійстя — наче писанка. Подвір’я встелене асфальтом, доріжки з тротуарної плитки, акуратний парканчик, а на воротах білі красені лебеді намальовані… Від ранньої весни до пізньої осені довкола — різнобарв’я квітів. Палахкотять червоні канни, пишаються красою одне перед одним айстри, чорнобривці, жоржини, гладіолуси, а над ними — троянди. Як справжні господині, крислато-статечно розляглися вони кущами аж до городу.

ОДРАЗУ помітно, що тут живуть люди, закохані в красу, які знають їй ціну. Без цієї важливої подробиці не було б обійстя чи не найкращим у Митках.

А колись на цьому місці стояла хата-розвалюха Параски Ласійчук. Мешкала жінка з єдиною дочкою Оленою. Злидні обсідали їх з усіх боків, і коли дівчині після десятого класу запропонувала сусідка Галина Карпова поїхати в Чернівці вчитися на в’язальницю, мама благословила її в дорогу: «Може, ти, доню, вирвешся з колгоспного батрацтва...»

— То було для мене майбутнє з багатьма невідомими, — розповідає Олена Сергіївна. — Я тоді не знала, що знайду свою долю саме там, далеко від рідного села. Старший брат сусідки Галини Льоня саме повернувся з армії і вступив до того ж профтехучилища, що і я. Він вивчився на помічника майстра з обслуговування в’язальних машин і почав працювати на галантерейній фабриці, а я — на панчішній. У Чернівцях зародилося наше з Леонідом кохання, хоча й проживали до того на одній вулиці Миток. Одинадцятого серпня минуло сорок п’ять років, як ми в парі…

Місто вабило молоде подружжя, але ніхто не гарантував ніяких соціальних благ, найголовніше з яких — житло. Леонід і Олена не захотіли тинятися по найманих кутках, тому й вирішили повернутися в село. І щоб не сидіти «на купі» в хаті, яка не підлягала ремонту через завалену тильну стіну, розпочали будувати новий будинок. Трудилися не покладаючи рук і вже через три роки перейшли у свою господу з двома дітками — донькою Інною і сином Юрієм. А згодом Олена народила ще одну дочку Лесю і зовсім скоро відкрила нову сторінку в біографії — влаштувалася на роботу в місцевий цех художньої вишивки…

— То були найкращі роки мого активного творчого життя. Тринадцять літ ми з колегами обдаровували красою людей. Наші вироби славилися на увесь світ. Тоді в Україні минулася мода на все саморобне, зате за кордоном користувалися попитом вишиті хрестиком і гладдю сорочки й блузи, скатерки й серветки. У наших вишиванках ходили в Канаді, Німеччині, Америці, Чехословаччині, Англії, їх експонували на Всесвітній виставці у Монреалі. Всієї географії продажу я до пуття і не знаю, але товар, мабуть, не залежувався, бо ми мали хороші зарплати. Я отримувала щомісяця по сто сімдесят — двісті рублів, а Леоніду у колгоспі за шоферування значно менше платили. З тих зарплат ми піднімалися на ноги і утверджувались у селі як господарі — купували обнови у хату, вдягали дітей і для себе не шкодували…

Вишивальниці були сільською елітою Миток. У певній мірі вони прирівнювалися до вчителів і працівників культури. Крізь артіль «худвишивки» пройшли сотні місцевих трудівниць. У різні роки там мали роботу по тридцять-п’ятдесят жінок. А ще були надомниці у Кудіївцях і Носківцях Жмеринського району.

— Досі не можу второпати, кому заважав наш цех, але навесні 1993 року головне підприємство — фабрика «Вінничанка» закрила його. А могли б працювати і по сьогодні. Висококваліфікованих майстринь фактично вигнали на вулицю… Кожен пристосовувався до нового життя по-своєму, але добре знаю, що ніхто з жінок не залишив голку з ниткою. Я, приміром, повишивала своїм рідним сорочки і блузи, весільні рушники і скатерки, а деякі з колишніх колег і донині працюють на замовлення. З-під рук цих талановитих жінок виходять справжні шедеври художньої вишивки. Особливим попитом користувалися вишиті жіночі блузи з дуже тоненької і легенької білої матерії — маркізету…

Сьогодні пенсіонери Леонід Миколайович і Олена Сергіївна Карпови не сидять без роботи — доглядають сорок соток городу, тримають корову, свиней, курей і качок. Мають п’ятеро внуків і радіють життю зі світлих кольорів. З тих самих, що були на виробах митківських вишивальниць.

На фото автора: Олена і Леонід Карпови.