• Невигадана історія

Випадкова зустріч

Олеся КОСТЕНКО.

Дніпропетровська область.

Селище наше невелике, більшість жителів добре знайомі між собою. Любу я знаю років 20. Велика трудівниця, разом із чоловіком виростила трьох дітей. На жаль, рано залишилася вдовою. Останні роки жила самотньо: діти в пошуках заробітку роз’їхалися по всьому світу. Зустрічаючись із нею здебільшого на базарі, ми заводили розмови про своє життя-буття. Не жалілися, обговорювали, як дешевше виорати город, які сорти помідорів та картоплі краще садити, щоб буйніше вродило…

ЦІЄЇ весни я побачила Любу у супроводі не знайомого мені чоловіка. Привітавшись, розійшлися без звичних розмов. Трохи здивувалася, коли невдовзі зустріла їх знову вдвох. А потім побачила ще раз… Жіноча цікавість взяла гору.

— Може, познайомиш? — звернулася до Люби.

— Це Михайло, він живе у мене.

Я, не криючись, роздивлялася супутника Люби. Показний із себе, інтелігентний. Звідки ж він узявся у нашому селищі?

Невдовзі на запрошення завітала до них у гості. Тут Люба й ошелешила мене своєю розповіддю.

— Виношу якось сміття на дальній сміттєвий майданчик, а там незнайомий чоловік роздивляється непотріб. Побачивши мене, відвів погляд убік. На бомжа геть не схожий, охайний такий. Подивувалася я з побаченого та й пішла додому. Через два дні зустріла його знову. Не витримала, спитала: «Ви щось тут загубили?» У відповідь скрушно зітхнув: «Їсти хочеться, може, хліба знайду». А погляд такий розгублений і ніби винуватий. «Пішли, — кажу, — борщем нагодую». «Ні-ні-ні», — замахав він руками й заспішив вулицею.

Увесь вечір, — веде Люба далі, — ця зустріч не йшла у мене з голови. Видно, що людина не п’яниця і гідність має, певно, потрапила в біду. Наступного ранку спеціально пішла на сміттєзвалище. Чоловіка там не було, але чекати довелося недовго. Цього разу він не опирався, а прийняв моє запрошення і пішов зі мною. Так і познайомилися.

Раніше Михайло із сім’єю жив на Донбасі, викладав математику в школі. Дружина померла ще до війни з Росією. Він жив із дочкою та зятем, та коли їхній будинок розбомбили, зять із дочкою добровільно лишилися на окупованій території, а Михайло не захотів. Разом з іншими переселенцями приїхав до нас. Їх поселили у колишньому гуртожитку. І все б нічого, але вийшла затримка із переведенням пенсії. Просити не звик, тож голод і загнав його на смітник.

Я запропонувала Михайлові пожити в мене. Будинок маю просторий, статків великих не нажила, тож боятися ні за що. Михайло, звісно, повагався, але залишився. А невдовзі пенсію приніс, взявся за роботу по господарству — він же мав свій будинок, тож знає, що й до чого… Ось так і живемо. Може, невдовзі Михайло схоче додому повернутися. Нехай обирає і вирішує сам…

Михайло обрав Любу, вони одружилися. Я часто буваю у них — утікаю від своєї самотності. Повертаюся додому і думаю напівжартома: де ж мені знайти смітник, де водяться такі чоловіки?