Ні дня без вишивки Тетяна РЯБОКЛЯЧ. Іванківський район Київської області. Фото автора. «УЖЕ не в моді вишивання», — кажуть їй іноді знайомі. А вона у відповідь: «Неправда! Вишиті речі — красиві, модні були, є і будуть завжди!». І тільки трапляється вільна хвилина, Тетяна Михайлівна Пастушенко бере голку з нитками, тканину й засідає за своє улюблене заняття. Чимало в неї вишитих рушників, скатертин, наволочок, серветок, сорочок. Та останнім часом віддає перевагу картинам. Думаю, немає потреби описувати кожну, бо майстриня виставляла їх неодноразово і в Кропивні, і в Іванкові з нагоди різноманітних свят. Не байдужі до такого виду мистецтва завжди зупинялися, щоб помилуватися, оцінити або й перейняти собі якісь візерунки, теми. Звичайно, прикрашають вишивки і її робоче місце — Кропивнянську сільську бібліотеку, якою Тетяна Михайлівна завідує багато літ. Книгозбірня є одним із улюблених місць відпочинку місцевих жителів. Тут затишно. Крім літературних видань, на книжкових полицях є й тематичні виставки, зокрема, краєзнавчі книжки про Іванківський район, Голодомор 1932-1933 років, представлені вироби народних умільців, народознавчий куточок, куди знесли різні знаряддя минувшини односельці. І хоч паперову книгу дедалі більше витісняють інтернет-видання, електронні книжки, у Кропивні є ті, кому подобається приходити до бібліотеки. Комусь зі старшого віку Тетяна Михайлівна може й додому занести, а молодші самі часто заходять. Серед постійних читачів Тетяна Давиденко, Олександр Качан, Лідія Могилевська, працівники сільради, дачники, школярі. На жаль, позаторік закрили школу. Діти їздять у сусідні села навчатися. Тому тільки вечорами чи у вихідні дні сюди завітають. Колись від шкільної котельні опалювались і сільські Будинок культури з бібліотекою, розташовані в одному приміщенні. Після закриття школи культпрацівникам і їх відвідувачам доводилося мерзнути взимку. Цього року райдержадміністрація потурбувалась, щоб привезли булер’ян (дров’яна піч). От із його розпалювання й розпочинається кожен робочий день завідувачки бібліотеки. Тетяну Михайлівну односельчани поважають. Тому неодноразово обирали депутатом сільської ради. Й нині вона має це громадське доручення: якщо вирішуються якісь колективні справи в селі, думка бібліотекаря завжди важлива. Кажуть, щастя — це коли зранку хочеться йти на улюблену роботу і коли з радістю поспішаєш додому, бо тебе там чекають. Пані Тетяна — таки щаслива жінка, бо має люблячу родину: чоловіка Володимира Олександровича (працює на місцевому деревообробному підприємстві), синів Олега (студент університету) та Ігоря (11-класник). А ще є в неї улюблене захоплення. Коли вона, впоравшись із домашніми клопотами (тримає корову, свиней, курей, кролів, город, допомагає стареньким матусі й свекрусі, які живуть по сусідству), береться за вишивання, в хаті настає тиша: господиню ніхто не турбує. Щоправда, зрідка чоловік може кинути жартівливе: «Добре, люба, що ти зайнята своїм шитвом, то ми з хлопцями хоч детектив по телику подивимось». Але Тетяна Михайлівна не сердиться: «Та на здоров’я, мої дорогі хлопчики! Головне — мир у домі». |