Вівторок, 14 січня 2020 року № 2 (19750)
http://silskivisti.kiev.ua/19750/print.php?n=44417

  • Традиції

«Мароз, Мароз, іді кутю єсті»

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

На Чернігово-Сіверському Поліссі християнські традиції святкування тісно переплетені з прадавніми звичаями й обрядами. Про один із таких розповідають старожили села Петрушин Чернігівського району — це ритуал «годування» Мороза. Для поліщуків він є особливим, під час промовляння всі в хаті повинні були сидіти тихо, не виходити за двері, не сміятись і не вовтузитись, бо Мороз забере.

«На калядкі печуть ладкі»

ВЕЧІР напередодні Різдва у різних кутках України зветься по-різному: Святвечір, Канун, Вілія, Багата кутя. Свято це сімейне: весь рід має зібратися за святковим столом цього вечора, щоби впродовж наступного року всі трималися вкупі й жили дружно. Новорічні християнські свята вважали великими, тож на цей період виносили з хати все, що нагадувало про повсякденну роботу, адже працювати протягом усіх святок було гріхом.

84-річна Євгенія Телень із села Петрушин Чернігівського району пригадує, як навіть за радянських безбожних років зберігались церковні традиції.

«До Роздва всє постувалі, а на Роздво розговляліся — уже єлі і сало, і мяса, і кавбаси, шо в каго є. Всє кучкаваліся, хаділі гуртом щедравать, — розповідає старожилка неповторною мелодійною чернігівською говіркою. — А мама вже пєч топіть на Щедруху. Абезатєльна треба пєкті ладачки. Так у нас і казалі: «На калядкі печуть ладкі».

Щедрівки поліщуків ідейною наповнюваністю мало чим відрізняються від більшості українських, однак їхню вимову неможливо сплутати із жодним іншим регіоном.

Щедрик-Петрік,

дай варєнік,

Грудачку кашкі,

на верх кавбаскі.

Ще таго мала,

кусочек сала.

Скарай дарітє,

нас не барітє,

Кароткіє світки,

памерзлі литки!

Добрий Вєчєр!

Щедрий Вєчєр!

Добрим людям на здаровьє.

«Послє таго мама вже виносіть ладкі. Ми пабралі, падякувалі і далі пашлі. Уже й памерлі тиє, шо хаділі за мною щедравать — асталася я адна», — зітхає Євгенія Телень.

Ритуал закликання на вечерю

76-РІЧНА Євдокія Лазарєва (1943-го року народження) пригадує, яким дружним і велелюдним у часи її дитинства було її рідне село Петрушин: «Усє сабіраліся на вечарніци, приходілі в хату, гатовілі, шо в кого було. Уже тєпєрь нема такой дружнасті. Абєзатєльна були і хлопци, і дівчата. А як без хлопцав? Вишивалі, на самопрадкє пралі і все такоє рабілі».

Бабуся пригадує і ритуал, який передував Святій вечері.

«Мама вносила сєна, лажила хлєб і солькі абєзатєльна на хлєб, а тади кутю ставім на покуть, борщ, узвар — шо нагатовілі — поставілі і це уже да вечера, — каже Євдокія Лазарєва. — А ввечері вже завьом Мароза: «Мароз, Мароз, іді кутю єсті».

Ритуал закликання на вечерю Мороза був особливий для поліщуків. Згідно з розповідями старожилів, він вимагав певної поведінки від усіх, хто сидить за столом, — і дорослих, і дітей.

«Пасєлі за стол, а дєд каже на нас: «Дєвкі, Мароза завітє, хай ідє кутю єсті», — розповідає молодша сестра Євгенії Телень Катерина Клановець (1939-го року народження). — Треба було трі раза пазвать у акно. А було ж завєш, завєш, дай засмєєшся, а дєд іще й ложкою по лабу дасть: «Тіха!». Треба, шоб тішина була за сталом».

«На щедру кутю всє гатовілі скаромнає, — пригадує Євгенія Телень. — Тут уже і кавбаси, і сала, і мяса, і кутя з маслом із пшеничної крупи. А третя кутя — перед Вадахрещам — галодна, бо це посна кутя».

Воду, набрану на Водохреще, зберігали протягом року, вважалося, що вона допомагає від усіх хвороб. Коли приносили воду з церкви, то частину виливали і в громадську криницю.

До речі, цю таку любу серцю полісько-сіверську говірку відомий дослідник давніх слов’ян академік Рибаков вважав найближчою до мови Київської Русі. А як чарівно звучить поліська пісня! Найдивовижніше, що носії цієї говірки живуть за 10 кілометрів від Чернігова, можна сказати, у межах великого міста. Та чи збережеться вона у наступних поколіннях?

На фото Олексія Миколаєнка (зліва направо): Катерина Клановець, Євгенія Телень та Євдокія Лазарєва.