Хай майстри вибачають... Микола ЮРЧИШИН. Вінницька область.
УВІЙШОВШИ до нової господи, пенсіонери із села Войнашівка Барського району Григорій Іванович та Клавдія Володимирівна Козинські полегшено зітхнули. «Нарешті і ми довели до ладу своє обійстя, — розпочала розмову дружина. — Побудували будинок, заасфальтували на подвір’ї доріжки, обнесли садибу кам’яним муром. Залишилося тільки ворота залізні виготовити». «Це неодмінно зробимо, — додав чоловік. — Не будемо ж ставити із штахетинок, що на панчохах кріпляться. Як ото в російських дєрєвнях. У нас люблять, щоб усе гарно було». І щиро розсміявся. Як з’ясувалося, аби збудувати достойну браму, потрібно викласти чималу суму грошей. А де ж їх узяти при мізерних пенсіях? Григорій поміркував і твердо вирішив: «Виготовлятиму, Клаво, ворота сам. Не святі ж горшки ліплять. Хай майстри вибачають, що не дамо їм заробити». Наскладавши трохи грошенят, Григорій Іванович визначився з розміром майбутньої брами і відповідно до цього закупив залізо. Зробив одну половину — чудово, зробив другу — просто ідеально. Візерунки до воріт підбирала Клава. Вона в нього справжній дизайнер. Акуратно приварив їх — вийшло не гірше фабричних, а в деякій мірі й краще. Практичні навички електрозварника, набуті на масло- та цукрозаводах, не підвели. Веселіше стало на душі. Не нахвалиться своїм чоловіком Клавдія Володимирівна: — До виготовлення воріт Гриша залучив і мене. І я йому вдячна за це. Розрахувавши все до міліметра, взяв у підручні: «Ось тут мені цей візеруночок потримай. А ось цю половину давай легенько перевернемо». Дивлюсь, уже все вимальовується. Дещо йому підказую, а він прислуховується. «Подобається?» — питає. «Дуже гарно», — кажу. Щоб дві половинки брами були однаковісінькі, чоловік «підганяв» труби до міліметра, аби не було жодного зазору. Оскільки у нас немає спеціальної печі, то він вигинав їх то до одного, то до іншого дерева. І так помаленьку склепав ворота. Бачу, непогано. Та що там говорити! Він багато чого вміє. Що в руки не візьме, те у нього виходить. Нема такої роботи, щоб не міг її виконати. Доти буде пробувати, доки вона не вийде. Зліпив цю браму, потім — ще, мовляв, хвірточку треба. Подивлюся, каже, може, щось на тих секціях придумаю; стовпчики зроблю навесні. Працює він довго, але настирливо. І зараз повторює мені: «Якщо людина за щось візьметься і дуже захоче, неможливого для неї нема». Клавдія Володимирівна продовжує: «Він і справді не хоче дати комусь заробити. Бо за все береться сам. Штукатурити вміє, плитку класти, підлогу стелити. Мурувати — без проблем. Хоч із цегли, хоч із каменю. Граніт гарно викладає. Хоч великий, хоч малий, усе тобі чудово складе. Така стіна виходить рівненька, що дехто з цегли такого не зробить. Заінтригував і мене. Я вже стою і йому допомагаю. Кажу: «А ось цей камінчик кращий вигляд матиме збоку». Відповідає: «То ти вже розумієш, куди його прикладати». Найголовніше, не вказує, як, буває, чоловік до жінки: «Що ти там розумієшся на цьому»? У нас такого нема. Трохи його ідей, трохи моїх. Гармонія у нас у будь-якій справі — на високому рівні». |