ЗАПОЧАТКУВАВШИ на сторінках газети таку ювілейну рубрику, сподіваємося на те, що і ви, шановні читачі, поділитеся своїми спогадами про долю героїв наших публікацій, про те, чим є «Сільські вісті» для вас, вашої родини, ваших односельців. Надсилайте, будь ласка, на адресу редакції короткі листи, найзмістовніші з яких обов’язково надрукуємо в «Нашій пошті».

Давайте разом власними враженнями доповнимо складну, але нічим не заплямовану історію «Сільських вістей», газети, яка й нині, в умовах гострої газетної кризи, байдужості влади до національних видань, залишається газетою всенародною. Такою вона і буде!

Не гаючи часу, пропонуємо вашій увазі вже перший читацький спогад із редакційного кошика листів. Тож вдалого нам усім старту!

_{Наймолодший дописувач}

СВІЙ перший допис у газету я зробив у шість років.

Газета «Сільські вісті», яку передплачував батько, тривалий час вела конкурс «Напишіть оповідання, школярики». Суть його зводилася до того, що потрібно було змістовно описати 3-4 малюнки.

Батько пояснив мені, що й до чого, вирвав зі свого блокнота нерозграфлений аркуш і наказав до його повернення написати «твір». Страшенно нерівними, перекособоченими друкованими літерами (бо каліграфією ще не володів), я нашкрябав щось про велику силу електрики, завдяки якій у селі тепер можна дивитися кіно, освітлювати дорогу та... доїти корів.

Наступного дня тато відправив мій опус до Києва, і про цю оказію всі забули. Яким же було наше здивування, коли через кілька тижнів у газеті мене назвали наймолодшим переможцем конкурсу, а сільський поштар І. Лешенда приніс пакунок від редакції, у якому був лист-побажання піти до школи і навчитися каліграфічно писати та книжка казок «Гора до неба».

До речі, цю книжку з логотипом «Сільських вістей» я беріг довгі роки і нині дуже шкодую, що загубив її при одному з численних переїздів.

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ,

заслужений журналіст України.