Лихо давнє й сьогочасне Володимир БУРБАН. 100 років тому відійшов у вічність Панас Якович Рудченко, який під псевдонімом Панас Мирний збагатив національну культурну скарбницю невмирущими літературними творами. З ПОЯВОЮ Панаса Мирного в нашу літературу прийшло нове слово — правдиве, жорстоке, але водночас і суголосне українській ліричній натурі. Його новаторство випереджало свій час. Скажімо, роман «Повія» і сьогодні звучить свіжо й злободенно, вражає психологізмом, глибиною проникнення у таємниці жіночого характеру. Не дуже затишно почуваєшся, читаючи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», проте саме цей твір започаткував український соціально-політичний роман. Тут Панас Мирний вперше у нашій літературі подав соціологічний зріз тогочасної української громади, розділеної глибоким яром. «По один бік яру стояли потомки старшини козацької, стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна — були між ними ляхи й недоляшки, були москалі й московські недоломки, були й осиротілі діти Юди, котрі, замість свого зруйнованого царства, на чужій землі завели нове царство». А по другій стороні яру — «потомки козачі копалися у сирій землі, якісь каліки, а не люди, без пам’яті про славну бувальщину дідів своїх, котрі добували кров’ю «славу та волю». Через Емський указ, котрим, зокрема, заборонявся друк будь-яких книжок українською, роман не міг бути надрукований у Росії і вийшов за кордоном — у Женеві. Порушені в ньому проблеми відлунюють і в наш час. Років тридцять тому доброї пам’яті письменник-гуморист Андрій Крижанівський зіронізував: «Хіба ревуть воли, як гасла певні?». Гасел, справді, маємо повно, та чи всі вони певні?.. Панас Мирний — живописець українського села, біди якого здаються вічними. Як сучасний політичний маніфест прочитується повість Панаса Мирного «Лихо давнє і сьогочасне» — про долю українського селянства до і після реформи 1861 року. Ось що дала селу «воля без землі»: «... було таке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалось, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо? Ох! Сьогочасне лихо — то справжнє лихо!..» Чи не є нинішні «реформи» на селі на кшталт тодішньої царської? Наслідками безоглядного продажу сільськогосподарських земель, засилля агрохолдингів можуть стати цілковита руйнація села, сільської громади, перетворення наших масних чорноземів на мертвий порох. А тут ще й зліквідовано міністерство сільського господарства, натомість утворено химерну конструкцію-міністерство, у яку звалені гуртом розвиток, економіка, торгівля, аграрний комплекс. «Мох, трава ще й Настя крива», як кажуть у народі про щось недолуге й непоєднуване. Не тільки село було предметом художнього дослідження Панаса Мирного. Його серце ятрила трагічна доля передової інтелігенції та цілого складу різночинців («Лихі люди», «П’яниця», «За водою», «Народолюбець» та інші). Він подарував нащадкам зразкові твори для дітей — зворушливого «Морозенка», мудру «Казку про Правду і Кривду». У репертуарі українських театрів можна зустріти, щоправда, рідко, драму «Лимерівна», головну роль у якій свого часу блискуче зіграла Марія Заньковецька. Він був речником упослідженої української нації, заблокованого слова. «Мова — жива схованка живого духу, — писав у статті «Рідна мова», — його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування». Його до глибини душі вражала властива багатьом землякам нехіть до рідної мови. Що ж до нинішніх часів, то мовна ситуація в Україні ще більше ускладнюється. Повзуча русифікація стає все підступнішою, агресивнішою, відверто знущальною. Українці в розмові «мішають горох з капустою», зловживають суржиком. Всесвітньо відомий скрипаль-віртуоз Василь Попадюк, що емігрував до Канади, якось зауважив, що на вулицях Торонто українську мову можна почути частіше, ніж у Києві. А оце нещодавно по радіо ведуча заявила буквально таке: «Я сдуру начала интервью по-украински...» Ну що тут скажеш?.. Панас Мирний творив в епоху Діккенса, Стендаля, Толстого, Достоєвського. Але в умовах незрівнянно важчих. Його можна назвати письменником-нелегалом. Поліцейські нишпорки з ніг збивалися, намагаючись встановити, хто оцей бунтівник Мирний. А таємничий автор, виявляється, був відомою в Полтаві високою посадовою особою (цивільним генералом), мешкав цілком легально на мальовничих Кобижчах, у власному затишному будиночку. Мав старшого брата Івана, що теж виступав під псевдонімами (Іван Білик, Іван Кивайголова, Іван Руїна). Панас Якович щоразу наполегливо підкреслював, що брат є повноправним співавтором роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Іван багато працював над збиранням українських казок і чумацьких пісень, писав літературно-критичні статті, перекладав І. Тургенєва та інших авторів. Отож пошануймо обох братів Рудченків, які, кожен у міру своїх сил і таланту, щиро прислужилися Україні, її мові й літературі. |