• Небайдужі

Любов’ю і терпінням

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківська область.

Фото автора.

Минулої неділі на Слобожанщині відшуміло останнє з великих зимових свят — Водохреще. Віруючі жителі села Височинівка, що у Зміївському районі, уперше його святкували в новому храмі Архістратига Михаїла, який збудував отець Микола Кривоніс.

ПРО панотця, який переїхав з благополучної Америки в Україну, де він колись народився, аби творити добро, газета вже розповідала. Йшлося і про те, що кілька років тому о. Микола купив у селі Височинівка обійстя з землею, на якій він почав споруджувати церкву. Пам’ятаю, як на торішнє свято Хрещення Господнього він мені казав, що наступне вже відзначатимемо у новому храмі. Мені тоді подумалося, що навряд чи таке можливо. Аж ось на пагорбі посеред села стоїть невеличка дерев’яна церква.

Вона обійшлася панотцю й громаді у майже мільйон гривень. Напевне, соту частину коштів зібрано в українських парафіях та у Зміївському районі. Решта — це пенсія отця Миколи, яку він заробив важкою працею в Америці, та пожертви набожних американців.

— За 20 років в усіх американських парафіях я зібрав приблизно 120 тисяч долярів, — розповідає отець Микола. — Гроші давали українці, росіяни, македонці, греки, католики, греко-католики, протестанти… В Америці дещо інші стосунки між парафіянами.

Окрім храму у Височинівці, о. Микола вкладав кошти в українські храми в Мурафі, Змієві та інших містечках і селах Слобожанщини. Допомагав сиротинцям придбати стоматологічне обладнання.

Колись давно у Височинівці височів монастир, золоті бані якого віддзеркалювалися в тихих водах мальовничої Мжі. Більшовики, прийшовши до влади, його зруйнували. На місці, де ченці молилися Богу, теперішні «господарі життя» збудували дачі, схожі на палаци. До берега там тепер не підступишся, хіба що в місці, де нинішнього свята о. Микола освячував воду. Але якщо благочестиві американці допомагають українським православним своїми трудовими доларами, то українські товстосуми радше протринькають гривні, аніж вкладуть у будівництво храму, як це робить панотець, не шкодуючи власної пенсії.

Отець Микола народився в селі Мурафа, що неподалік Краснокутська. Коли йому виповнилося три роки, то родину розкуркулили і всіх — старих і малих відправили на Алтай. Багатіями вони не були, просто мали хату під залізом, на яке батько заробив, працюючи мірошником. Потайки родина повернулася з чужини в Україну. Поки добиралися до Мурафи, почалася війна. Із великими труднощами все ж дісталися рідного обійстя, але виявилося, що там уже оселилися чужі люди. Малий Миколка мало що з того життя запам’ятав, хіба що як у небі гули німецькі літаки, а вони ховалися в льосі від бомб. Згодом німці вивезли їх до Німеччини — пів Мурафи туди тоді запроторили.

У Німеччині, а потім в Америці Микола Кривоніс опинився п’ятирічним хлопчиком. Але його серце встигло наповнитися любов’ю до рідної землі. Дивно, що іноді людям, що все життя прожили в Україні, це почуття не відоме. Отець Микола зберіг не лише мову, яку він всмоктав із молоком матері, а й передав любов до неї дружині — корінній американці. Як гарно вона співала наших пісень! І почувалася абсолютно своєю у середовищі тієї, попередньої, хвилі українських емігрантів, які любили Україну не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені.

— Остання хвиля переселенців до Америки більше переймається тим, як заробити гроші, ніж справами духовними, — з гіркотою констатує панотець.

В Америці Микола вивчився на інженера. Був затребуваним спеціалістом, чимало заробляв. Але несподівано для друзів і колег вирішив присвятити себе духовній справі і вступив до семінарії. Нинішнього року виповнюється чотири десятиліття, як він служить Богу: 20 років в Америці й стільки ж в Україні. Пенсія, яку вкладає в будівництво храмів, зароблена під час роботи інженером і служіння.

Люди розповідають, що панотець грошей за відправи не бере, хіба що хтось добровільно покладе щось у скриньку. Можливо, зокрема й через це представники іншої конфесії ставляться і до отця Миколи, і до його храму вороже. Ходять по хатах, неправдомовлять, що, бачте, і церква не благодатна, і що потрібно буде перехрещувати дитину, якщо охрестили її в Православній церкві України… І це після надання Томосу, тобто канонічного визнання ПЦУ Вселенським патріархом та іншими церквами!

— Чим ми їм відповідаємо? — перепитує панотець. — Любов’ю і терпінням, як учив Христос.