• Постаті

Сонячна палітра Віктора Зарецького

Володимир БУРБАН.

Автопортрет. 1980 р.

Збирання льону. Портрет ланкової П. Сироватко. 1960 р.

8 лютого виповнилося 95 років од дня народження Віктора Івановича Зарецького — видатного українського живописця, лауреата Шевченківської премії, патріота України.

У ЙОГО житті мало було сонця, однак трагічний талант митця проміниться любов’ю — до людей, природи, рідної Батьківщини. Муза історії Кліо навічно записала його ім’я на скрижалях українського образотворчого мистецтва. Казав: «Для мене будь-яка картина — це ікона, я підходжу до майбутнього полотна як до ікони».

За життя Віктор Зарецький мав лише одну персональну виставку. Що ж їй передувало на стернистій ниві буття?

Народився майбутній митець в місті Білопілля на Сумщині. Батько — бухгалтер, людина непоступлива, навіть сувора, мати — почуттєва, закохана в мистецтво. Віктор рано виявив потяг до малярства, але чи до нього було в роки голодомору, воєнного і післявоєнного лихоліття? «Часи загалом були легендарні. Жили за талонами і рознарядками. Приходиш у школу, — згадував художник, — а там — один фізрук, решта вже сидить. За місяць присилають нових учителів, потім їх теж арештовували. У будинку, де ми ото мешкали, було чотири під’їзди, і з усіх чотирьох позабирали мало не всіх мужиків. Майже ніхто не повернувся. Повально саджали, нещадно».

У післявоєнні часи почав многотрудне сходження до мистецтва. З другої спроби став студентом Київського художнього інституту, показавши блискучі здібності, глибокі знання. Хоч і був рєпінським, а потім сталінським стипендіатом, жив сутужно, «виписував пензель до останньої ворсинки». За дипломну роботу «До Мавзолею» одержав найвищий бал. Починав у руслі соціалістичного реалізму, зображав передовиків і новаторів. Задля заробітку малював у сільські клуби портрети вождів — Сталіна, Берію…

Але в глибині душі зрів спротив парадно-святковим канонам. Уже в портретах шахтарів, доярок проривався струмінь правдивого зображення. На початку 80-х звернувся до мистецтва так званого Сеціону, що заперечував традиції класичного мистецтва. «Наші ідеали — не епоха Відродження, по суті, це епоха початку закату», — зауважив у нотатках, вживши російське слово «закат».

Велике враження справили на нього роботи австрійського художника Густава Клімта. Але називати українця Зарецького сліпим послідовником Клімта не толерантно. Загалом новації західних художників Віктор Зарецький сприймав як інформацію до роздумів. Творив своє, оригінальне мистецтво, оперте насамперед на народні традиції, їх глибину і розмаїття — від Трипілля до Гетьманату. Закоханий був у село, що зберігало українську минувшину. Як мистецьке диво сприйняв народні ремесла, вишиванки, писанки, звичаї та обряди поліського села Опачичі (опачина — весло), знесеного потім під Чорнобильську АЕС.

У його творах багато світла й сонця, буяння кольорів, чарівних квітів. Передавати словом мову пензля марна справа. Серед найхарактерніших робіт Віктора Зарецького мистецтвознавці називають «Осінь. Конча-Озерна», «Пам’яті Собачко-Шостак», «Орач. В. Стус», «Голодомор», «Пам’яті Алли Горської», «Ой кум до куми залицявся», «Весняні клопоти» та багато інших — у митця не було «рядових» робіт.

Надавав перевагу жіночим портретам. Моя дружина, яка позувала Вікторові Івановичу, згадує, що під час сеансів художник жваво розмовляв, багато розповідав, розпитував, аби знати, чим «дихає» портретований. З гумором оповідав характерний випадок: «До мене були приставлені «наглядачі», не давали їздити до міста, не дозволяли, щоб у мене були учні. Але зрештою залишився один «наглядач», він навіть сидів у майстерні, дивився, як я малюю. От, бувало, намалюю картину, а вона мені не подобається. «Що ви хочете з нею зробити?» — «Викину на смітник». — «Краще віддайте мені». І так назбирав цілу колекцію.

«Наглядачів» у Зарецького не бракувало. Разом із дружиною Аллою Горською брав активну участь у громадському житті, був одним із лідерів шістдесятницького руху. Після вимушеного від’їзду Л. Танюка до Москви став головою Київського клубу творчої молоді, який згодом влада все-таки прикрила.

...На початку грудня 1970 року були знайдені у Василькові на Київщині мертвими Алла Горська і батько Віктора Івановича. Ці моторошні смерті й досі не розгадано... Художник пережив неймовірну трагедію. Його і малолітнього сина Олексія систематично смикали органи. Віктор став затворником, згодом знайшов прихисток у свого вчителя Сергія Григор’єва, донька якого Майя, теж талановита художниця, стала вірною подругою Віктора Івановича до кінця його днів, а помер він 23 серпня 1990 р.

У своїй останній картині «Творчий куліш», зауважують послідовники, Віктор Іванович намалював своє схудле обличчя, поклав пензля і більше в майстерню не заходив...

У часи національного відродження творчість видатного художника стала широко відомою не лише в Україні, а й за кордоном. Сонячна палітра Віктора Зарецького зачаровує весь світ.