• Бувальщина

Як Бог полюбив Богородицю

Пилип ЮРИК.

м. Запоріжжя.

Відмінника Володю покликали з уроку в шкільний коридор. Там на нього чекав секретар парткому колгоспу Георгій Михайлович. Після привітань (парторг навіть руку йому потис) відійшли в закуток, й учень почув:

— Знаю, що навчаєшся на п’ятірки. Молодець! Тому буде тобі комсомольське й водночас партійне доручення. Виступиш на відкритих партійних зборах у сільському клубі. Текст я вже підготував.

Він простягнув аркуш жовтуватого паперу так значуще, наче то була почесна грамота ЦК компартії. Володя взяв його й пробіг очима перші рядки: «Ми, школярі, беззастережно підтримуємо історичні рішення з’їзду КПРС і пленуму ЦК комсомолу, спрямовані на безперестанне покращання життя трудящих...»

— Та я не зможу, — сказав невпевнено.

— Ти все зможеш, що рідна партія накаже! — різко перебив його Георгій Михайлович. — Учневі радянської школи не слід так казати! Відповідь твоя повинна бути, як у солдата: «Єсть!» або «Так точно!»

Краєм ока учень ухопив останні рядки: «У тому, що будемо завжди вірні вченню Карла Марк­са, Фрідріха Енгельса й Володимира Ілліча Леніна, — клянемося, клянемося, клянемося!»

...Володя знав, що Георгій Михайлович став парторгом тому, що надто старанно й рішуче виконував усі вказівки райкому партії. Отож і прислали його сюди з сусіднього колгоспу, де працював бригадиром. Наказали згори закрити церкву — він постарався скомпрометувати місцевого священника в очах односельців. Розпустив плітки, ніби той частіше ночує не біля паніматки, а в сусідки. А як дізнався, що панотець і під час німецької окупації правив у храмі, викликав отця до себе в кабінет. Запропонував покинути село. А як ні, наголосив, про службу при німцях знатиме КДБ. Тому не залишалося нічого, як виїхати з сім’єю в інший район. А нового священника парторг просто не пустив до храму:

— Забирайся звідси швидше, хлопче, й не каламуть воду, бо тут тобі буде непереливки!

І розповів, що деякі люди в селі випадково вночі потрапляли в ставок, під машину, під трактор або вішались на вербах. Тому, мовляв, задля твого ж блага раджу тут не з’являтись. А вже невдовзі церкву закрили. Комсомольці в ній облаштували спортзал і грали там у волейбол...

Отож, глянувши на три «клянемося», школяр запитав:

— А чому в кінці аж три слова однакові? Хіба не можна один раз сказати: «Клянемося!»?

І почув від переконаного атеїста те, що його дуже вразило:

— Треба тричі, бо Бог любить Трійцю!

А тітка Галина, шкільна прибиральниця, почувши це, вставила й свої п’ять копійок:

— Тоді треба ще й четвертий раз!

Парторг із цікавістю глянув на неї:

— А це ж чому?

— Бо Бог любить не тільки Трійцю, а ще й пресвяту Богородицю! — мовила робітниця й, хитро усміхаючись, нахилилася над відром, щоб викрутити ганчірку.