• З літопису наших днів

«Не проміняю Малиша на жоден трактор»

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Фото Миколи Олексієнка.

Побачити в наш час живого коня стає все більшою рідкістю. Селяни пересідають на мотоблоки чи трактори. Така тенденція скрізь по Україні, зокрема і в селах Чернігівщини. Але у віддалених закутках краю коні й надалі залишаються найдоступнішим засобом пересування та незамінними помічниками по господарству.

ДЛЯ Сергія Хавлука із Кам’янської Слободи, що у Новгород-Сіверському районі, кінь це не просто робоча тяглова сила. Чоловік ставиться до нього як до давнього друга і помічника, лагідно іменуючи Малишом. Треба сказати, що у тутешній глушині мало що змінилося від часів монгольської навали — хіба що дорогу проклали, але ж і було це за колгоспу. А от у сусідньому Камені шляхи — як при русичах: піщані, накатані возами, втоптані копитами й людською ходою.

Кам’янська Слобода розташована на північно-західному схилі місцевості, прилеглої до маленької річки П’ятьми. Місця тут напрочуд мальовничі — яри та пагорби. Не знаючи, й не скажеш, що це Чернігівщина. Хіба що неокраї луки над Десною свідчать про те, що це все-таки рівнинна Сіверщина.

Село, до речі, дістало свою назву від розташованого поблизу села Камінь, від якого, за розповідями старожилів, воно і бере свій початок. У Камені поселення ж з’явилося за татаро-монголів, про це свого часу згадував у «Описании Черниговской епархии» митрополит Філарет Гумілевський. Люди втікали від монгольського іга у віддалені болота і ліси, повні риби та дичини. Власне, Кам’янську Слободу рибалки і заснували — задля рибальства на річці П’ятна. Риболови, що приходили сюди, розселялись маленькими хутірцями по багатоводній у ті часи річці, з’єднавшись потім в одне село. По обидва боки П’ятни по болоту красувалися міцні дерева вільхи, чергуючись із непроглядними очеретами та осокою. Річка була глибокою і широкою, а риби в ній — більш ніж удосталь.

Нині ж уже й Десна на себе не схожа, а цього року — й поготів. Тутешній люд і не пам’ятає такої суші. Якщо не задощить, не хочеться й думати, що буде влітку. Єдине, що Сергій Хавлук може спрогнозувати, — як колись його діди-прадіди, подасться з громадою на деснянські луки косити сіно. Щоправда, трави кластимуть уже не косами, а сучаснішими косарками — хто тракторними, а він — кінною. Сіна треба багато, бо ж живуть люди переважно з молока і тримають чимало корів.

«Тільки на нашому кутку понад 90 голів, — хвалиться Сергій Хавлук. — Молоко, правда ж, ніпочім приймають, але виходу в нас нема, більшість живе з корови».

Розмову чоловік змушений час від часу переривати, заспокоюючи свого друга промовистим «прррр». Зачувши свіжу зелень, Малиш відмовляється сумирно стояти на місці й тягне свого господаря до смарагдової смужки.

«Веду його до себе на випас, бо сіна вже не хоче, — пояснює Сергій Хавлук. — Паша аж під Десною, тому випускаю його поки що на озимину, більше нема де».

Віддалену Кам’янську Слободу з більшістю населених пунктів Чернігівщини пов’язує одна і та ж біда — латифундисти! Вони порозорювали тут усе, а отрута від хімії часто при попутному вітрі долітає до сільських хат. Сумні реалії аграрного сьогодення. Такі, як Сергій Хавлук, котрий колись працював на комбайні, залишилися без роботи і змушені виживати, як у середньовіччя.

«Самі все сіємо, самі молотимо, хіба що не ціпами, картоплю, як є в надлишку, міняємо на інші харчові продукти», — розповідає селянин.

Бартер! Чим не середньовіччя? Що залишається таким людям? Земля і непосильна праця, яка містянам і не снилася. Тому й утікає, як від чуми, з цих мальовничих місць молодь — хто в Чернігів, хто у Київ, а хто і взагалі в Москву. Втікають, щоб уже не повернутися. Хіба не геноцид? От і виходить, що добротну хату в Кам’янській Слободі можна нині купити щонайбільше за 6 тисяч гривень. Але черги з охочих її придбати катма. Від Чернігова сюди — майже 200 кілометрів.

Тутешні місця глухі, люди суворіші, навіть Десна не така лагідна, як біля Чернігова, а гамірлива і стрімка, повновода і невгамовна, мов гірська річка. І в цій суворій тиші буття сповнене особливого сенсу, а коні залишаються незамінними помічниками людей.

І оте «не поміняю Малиша ні на який трактор» звучить, як на мене, обнадійливо. Ще є люди, які не загубились у бездумному споживацтві.