• Рідна мати моя

Найкраща в свiтi

Зоя НАЗАРОВА.

м. Корюківка

Чернігівської області.

Коли б не згадувала Валентина Андріївна Погребна свою матір, завжди промовляла: вона була найкраща в світі.

МАРІЯ Михайлівна Чабан усе життя працювала дояркою в одному з колгоспів Сосницького району. До роботи звикла з дитинства. Росла без батька — поклав свою голову на війні, похований неподалік Ленінграда. Як і багато сільських жінок, із ранку й до ночі в роботі: корів доїла, дітей ростила, господарство порала, на городі з кожною рослинкою розмовляла, чоловіком дорожила. Дружно вони жили.

А прийшла старість — сама в хаті. Діти розлетілися, коханий Андрій відійшов у засвіти. Якби склала руки — померла б. Корівку тримала, порося, курей, качок. Від городу не відвернулася. Раділа: дітям і онукам буде що дати, буде чим зустріти… Хвороба підступала, та вона відмахувалася: ось це зроблю, потім те, а тоді вже й до лікарні.

— Приїжджаю якось до матері й відчуваю, щось не так, — згадує донька Валентина. — Глянула, а в неї палець на нозі почорнів.

Возила її по лікарнях. І в Чернігові мати лежала, і в районній лікарні. Довго лежала. Хіба сільська людина стерпить таке лежання? Не від хвороби, від думок пропасти можна. Заплющить очі — стежину до хати бачить. Здається, що корівка мукає. Засне над ранок, здригнеться: «Чи вигнали Майку в череду?».

Марія стерпіла, коли кабана зарізали, качок поскубли. Але корівку Майку збути на заріз пикатим заготівельникам не дозволила.

— А куди ж її подіти? — журилася Валентина. — Спочатку відвели до тітки Катрі на інший край села. Але їй важко. Знову питаю у мами: «Може, здамо Майку?». «Здаси — помру!».

Порають корівку вже інші люди. По всьому селу Майка ходила. Нарешті повернули до рідного хліва. Добрі люди згодилися приходити і допомагати, хоча поратися біля корови треба не хвилинку, а годину-другу.

— Хай потерпить Маєчка. Ось одужаю, все стане на місце. За поміч сусідам віддячу, — казала мати.

Але ніякі ліки не допомагали. Запропонували ампутувати ногу, щоб не було гірше. Відмовилася.

— Хочу до свого Андрія на той світ двома ногами піти. Не дам різати!

Валя сльозами вмивалася, а мати на своєму стояла:

— Не хочу бути в лікарні. Вези мене додому, до Майки!

Привезла її донька машиною під двір. Побігла двері відмикати, повернулася, а матері немає на тому місці, де лишила. Де ж у неї сили взялися так швидко до хліва дійти, адже без допомоги не могла й кроку ступити?!

Стоїть Марія у дверях і розмовляє з корівкою. Не забула її Майка. Голову повернула, неголосно, ніжно так озвалася.

— Мамочко! — вихопилося у Валі.

Мати, здається, її не чула, все щось говорила своїй корівці…

Марія Чабан все-таки зібрала свою волю в жменьку й продала не дуже молоду Майку в дбайливі руки, заспокоївшись, що її красуня м’ясникам не дістанеться.

А через кілька днів пішла в інший світ шукати свого Андрія…