• Життя прожити

Росте береза біля хати…

Леся ГУДЗЬ.

Коли Люда принесла додому невеличкого саджанця-«підлітка», баба Василина, котра зазвичай любила всяку рослинність, невдоволено зауважила:

— Не треба берези коло двору. На вдівство те…

ПРОТЕ її онука була і сама ще отого саджанцевого віку й у свої 14 на її слова не зважила. Того ж надвечір’я поселила деревце в кутку поміж загорожею й ворітьми, переконалась, що йому тут буде затишно, і побажала своїй зеленій подружці швидкого гарного росту.

Це білокоре дерево віднині стало дівчині за справжнього друга, бо найліпше вислуховувало її юнацькі бентежні сповіді. Не раз приймало на свою гладеньку кору і перші дівочі сльози...

Мабуть, саме тому й дозволила баба Василина рости берізці біля свого обійстя, бо відчувала отой дивний зв’язок двох душ — деревної й людської. Берізка вісім разів скидала листя. За цей час до неї вперше невпевненою ще ходою придибало Людмилине хлоп’ятко, а ще через два падолисти привело за собою маленьку рудокосу дівчинку — свою сестричку. Дерево привітно шелестіло до дітей листячком, дозволяло смикати себе за гілля…

З часом отой високий молодик, до якого так щиро горнулася Людка, змайстрував під березою добротну лавку. Спинкою вона тулилася до берези, крона дерева створювала над нею густу тінь. Тут, особливо спекотної літньої пори, полюбляла сидіти баба Василина. Наодинці з собою старенька неголосно наспівувала то псалмів, то сільських «мирських» пісень. Іноді до неї підсідала ровесниця-сусідка баба Віра — і тоді береза ставала свідком спогадів їхньої молодості. З подивом молоде дерево відкривало для себе істину: і бабусі були молоді! А ще вони називали себе почутим у берізчиній юності словом «вдова»…

Береза пережила ще не один падолист і сокорух, поповніла станом і погустішала кроною. З часом весняними місячними ночами почала ховати під свою тінь Людмилину доньку-підлітка і її перше кохання Юрка із сусідньої вулиці. Ці напівдорослі-напівдіти перебували у щемній солодкій боязкості своїх перших почуттів. Розсідалися по різних кінцях широкої лави і мовчали до других півнів, а тоді враз, сполохані пізнім часом, розбігалися по хатах, отримуючи кожен прочухана від батьків за «непутящість». Одна лиш вона, береза, була живим, проте німим свідком не сучасної уже чистоти отої «непутящості». Та хіба могла те розказати людям, які тривожилися за своїх дітей і губилися у здогадах і недовір’ї…

Минуло ще трохи часу, і Людка перебралася з сім’єю у свекрушину хату, що стояла пусткою уже кілька років. Доглядати бабу Василину залишилася її донька: вона вважала родинним гніздом саме прабабину хату, в якій народилась. Сама ж баба Василина все рідше виходила навіть у двір.

Та осінь видалася сердито вітристою. Несамовито розхитував вітер березу, пробував на міцність сусідній каштан, люто жбурляв додолу цілі оберемки високої верби. Щось робилося не тільки у природі — до бабиного обійстя не раз приходила заплакана Людмила. Дерево вона оминала з якоюсь байдужою відчуженістю, наче це був звичайний бетонний стовп. Береза шепотіла жінці щось втішне, але вона не чула того або не бажала чути голосу своєї жовтолистої на той час подруги.

Дерево тривожилося, але природа робила своє. І воно, білими снігами розпорошивши залишки тривог, на цілу зиму заснуло солодким сном.

Почувши весну, береза потяглася до сонця новонародженими бруньками, відчула силу нового життя, затим відбулося диво народження нового листя… Не могла зрозуміти, чому якогось дня під нею гірко плакала Людмила, уся в чорному і така болючо сумна.

— Зрізати! Зрубати! Викорчувати!!! — раптом вигукнула жінка. — Це все це дерево! Казали ж бабуся, що вдовинське воно!

Вона голосно хлипала на плечі у доньки. А потім звідкілясь у її руках з’явилася сокира. Жінка несамовито трощила обухом білокорий стовбур, але дерево лише стогнало і злякано тріпотіло листям. Знесилівши й виплакавшись, жінка опустилась на лавку і, втупившись в одну точку, довго сиділа в заціпенінні. Вся постать її випромінювала розпач, біль, безнадію…

До реальності Людмилу повернув якийсь дивний звук угорі. Жінка підвела голову: у зеленій кроні берези, просто над нею, туркотіла пара голубів. Хоча гілка була чимала, проте птахи тісно притулилися одне до одного, а їхні голівки погойдувалися в такт тій пташиній розмові. Час од часу голуби дотикалися одне одного дзьобиками — немов цілувалися.

Жінка, спостерігаючи за цією пернатою парою, згадувала своє: перше побачення з коханим, день весілля, народження дітей, тепло чоловікових долонь… Плакати не хотілося, бо аж тепер зрозуміла, що, незважаючи на біль втрати, була дуже щаслива з ним. Ураз спало на думку: а може, саме у цьому пташиному подружжі й оселилося її сімейне щастя? І відтепер вона лиш спостерігатиме за ним, згадуватиме найкращі хвилини власного подружнього життя і дякуватиме великій любові, що дала ці хвилини.

Життя продовжувалось, і жінка тепер по-новому збагнула глибинний зміст цієї такої, здавалося, простої істини...