Архів
П’ятниця,
31 липня 2020 року

№ 57 (19805)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:КриницяНаша пошта

Наша пошта

Добірку підготувала
Валентина ЮРЧИШИНА.

Версія для друку          До списку статтей
  • Рядки з листів

Дріб’язкова гра у рейтинги

МІЙ онук Максим Шаповал — командир спецназу Головного управління розвідки — брав участь у спецопераціях АТО, зокрема з визволення Донецького аеропорту. А 27 червня 2017-го його підірвали у власному автомобілі в центрі Києва. Це сталося через дев’ять місяців після вбивства журналіста Павла Шеремета. Щоправда, про Павла згадують по телебаченню часто, а про мого онука анічичирк. Я звернулася до Президента із запитанням, чи дізнаюся коли-небудь імена замовника вбивства і його виконавця, бо віком уже немолода. Від «слуг народу» отримала таку відповідь: «У ході здійснення розслідування серед іншого встановлено виконавця злочину, якого повідомлено про підозру у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1-ю ст. 258-3 КК України (сприяння діяльності терористичної організації) і ч. 3-ю ст. 258-ї КК України (терористичний акт, тобто вчинення вибуху з метою порушення громадської безпеки та залякування населення за попередньою змовою групою осіб, що призвело до загибелі людини) та у зв’язку з його переховуванням від органів досудового розслідування оголошено в розшук».

...Максим не дожив до 39-річчя дев’ять днів. У нього залишились дружина і двоє діток (дівчинка — 7,5 року і хлопчик — 4,5), які за ним дуже сумують. І всі ми, рідні, близькі, друзі, теж.

Олена ШАПОВАЛ.

с. Вінницькі Хутори Вінницького району

Вінницької області.

 

Домінантою будь-якого театрального-драматичного дійства є режисер, який виступає ідейним провідником усього того, що відбувається на театральних підмостках. Як же він нам потрібен і в державно-суспільницькій драмі! А вона ось уже 29-й незалежний рік на виду. Вашингтон, польський Валенса, французький де Голль... щось у тій «режисурі» петрали на відміну від наших. Бо замість того щоб в об’єднанні вибороти владу, вони затіяли міжусобну гризню, спустившись до дріб’язкової гри у рейтинги. То де ж та заповітна мрія про волю, права людини, свободу слова, правду? У нашій Диканьці, приміром, цими цінностями і не пахне.

Народ обібрали до нитки. Влада скиглить про нові запозичення, хоча поруч — руку простягни — ходять, не ховаючись, мільярдери, що збагатилися на людському горі. Але Президент цим не переймається. Є причина: криміналізація і мафіонізація нашої багатостраждальної України (до речі, режисери цього стану купаються в розкошах). Усе інше — зубожіння, безправ’я людини, безгласся — то наслідок. Відсутня і національна ідеологія.

Шостий гарант, на якого покладали такі надії і сподівання, діє по-старому сценарію попередників, наповнюючи піаром Україну. Систему міняти не бажає, громадські об’єднання відсутні, закон не діє, виборча система антинародна. Обіцяним народовладдям і не пахне! Тхне тільки партійним смородом за відсутності громадського суспільства. Маємо приклад «союзу нездоланного», який ішов хибним антинародним шляхом. І де він тепер? Щоб побороти зло, треба йти з ним на герць, на самопожертву, а не зловтішатися в одній упряжці з ним.

Олексій ПОЛУМІЙ.

смт Диканька Полтавської області.

 

Ми всі без винятку відповідальні за долю України. Ось, приміром, як голосують виборці? Стихійно, бездумно, за гречку чи гроші. Ганьба! Перестаньмо ідеалізувати кандидатів у депутати чи президенти. Давайте вимагати від політиків чесної праці на користь простих людей, які їх годують. А то вони тільки солодко обіцяють, а діло стоїть, держава не розвивається. Треба запрягатися і тягти плуга, а не чекати кредиту від МВФ, який віддавати нічим. А з такою антинародною політикою скоро буде й нікому.

Микола ДЕМ’ЯНЕНКО.

м. Бердянськ

Запорізької області.

 

Версія для друку          До списку статтей

Відгукніться, однополчани

Борис МИХАЙЛЕНКО.

м. Карлівка Полтавської області.

МЕНЕ призвали до війська 1955-го і відправили у Псковську область (РФ), у школу авіамеханіків із озброєння літаків. Нас, молодих армійців, навчали досвідчені вчителі-офіцери, учасники війни. Начальником школи був полтавчанин підполковник Діденко, та й загалом зустрів там багато земляків. Подальшу строкову службу проходив у Красноводську (нині Туркменбаші, Туркменістан) в 178-му гвардійському винищувальному полку. І саме там мені випало познайомитися з людиною-легендою, тричі Героєм колишнього Союзу Іваном Микитовичем Кожедубом, який прилетів у гості на МіГ-17. Під час війни він служив у нашому 178-му полку. На зустріч із ним у просторій залі зібралися пілоти, техніки, механіки, прибуло керівництво з дивізії. Якою була мета його візиту, ми, рядові, звісно ж, не знали. Цієї зустрічі ні пером списати, ні словом сказати. Вона була вражаюча. Пілоти-побратими цілувались, обнімались, несказанно раділи один одному, зі сльозами на очах згадували полеглих на війні товаришів. Невисокий на зріст Іван Микитович видавався нам, рядовому складу, велетом. А як лагідно він усміхався, як цікаво розповідав про свої бойові вильоти, про те, як після Другої світової війни брав участь у бойових діях у В’єтнамі. Коли Кожедуб розстебнув льотну куртку, в яку був одягнений, ми побачили на його грудях три Золоті Зірки Героя. Ця подія й досі стоїть у мене перед очима.

Після служби в армії я закінчив курси шоферів. Працював на різних машинах аж до виходу на пенсію. Об’їздив усю Україну, частину Росії, побував у Середній Азії, на Кавказі, в Прибалтиці.

Нині мені 85-й. Перебуваю на так званому заслуженому відпочинку. Пенсію одержую жалюгідну. Та хіба такий я один? Ми, діти війни, зовсім обділені долею. Пережили війну, голод 1947-го, надважку роботу.

Але зараз мова не про це. Поринаючи у спогади, часто згадую незабутні роки армійської служби, яка нас гартувала і єднала. Як би мені хотілося, щоб на цю публікацію відгукнулися мої однополчани. Нам буде що згадати. Пишіть.

 

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове