Наша пошта

Борис МИХАЙЛЕНКО.

м. Карлівка Полтавської області.

МЕНЕ призвали до війська 1955-го і відправили у Псковську область (РФ), у школу авіамеханіків із озброєння літаків. Нас, молодих армійців, навчали досвідчені вчителі-офіцери, учасники війни. Начальником школи був полтавчанин підполковник Діденко, та й загалом зустрів там багато земляків. Подальшу строкову службу проходив у Красноводську (нині Туркменбаші, Туркменістан) в 178-му гвардійському винищувальному полку. І саме там мені випало познайомитися з людиною-легендою, тричі Героєм колишнього Союзу Іваном Микитовичем Кожедубом, який прилетів у гості на МіГ-17. Під час війни він служив у нашому 178-му полку. На зустріч із ним у просторій залі зібралися пілоти, техніки, механіки, прибуло керівництво з дивізії. Якою була мета його візиту, ми, рядові, звісно ж, не знали. Цієї зустрічі ні пером списати, ні словом сказати. Вона була вражаюча. Пілоти-побратими цілувались, обнімались, несказанно раділи один одному, зі сльозами на очах згадували полеглих на війні товаришів. Невисокий на зріст Іван Микитович видавався нам, рядовому складу, велетом. А як лагідно він усміхався, як цікаво розповідав про свої бойові вильоти, про те, як після Другої світової війни брав участь у бойових діях у В’єтнамі. Коли Кожедуб розстебнув льотну куртку, в яку був одягнений, ми побачили на його грудях три Золоті Зірки Героя. Ця подія й досі стоїть у мене перед очима.

Після служби в армії я закінчив курси шоферів. Працював на різних машинах аж до виходу на пенсію. Об’їздив усю Україну, частину Росії, побував у Середній Азії, на Кавказі, в Прибалтиці.

Нині мені 85-й. Перебуваю на так званому заслуженому відпочинку. Пенсію одержую жалюгідну. Та хіба такий я один? Ми, діти війни, зовсім обділені долею. Пережили війну, голод 1947-го, надважку роботу.

Але зараз мова не про це. Поринаючи у спогади, часто згадую незабутні роки армійської служби, яка нас гартувала і єднала. Як би мені хотілося, щоб на цю публікацію відгукнулися мої однополчани. Нам буде що згадати. Пишіть.