• Розкажу про хорошу сім’ю

Просто щасливі

Ганна КЛІКОВКА.

Запорізька область.

Фото із сімейного архіву Стрельбицьких.

Доля водила непростими шляхами Стрельбицьких-старших і двійко їхніх діток, п’ятирічну Оленку та трирічного Іванка, щоб нарешті вони дісталися єдино можливого берега, щасливого й затишного, — сімейного. Цей рік, нехай високосний, для когось невдалий і тривожний, почав відлік родинного буття Анастасії і Сергія з малечею і набув справжнього сенсу.

СТРЕЛЬБИЦЬКІ у парі вісім років, власних дітей не мали. Кажуть, у Бога на кожного свої плани. Були вони й на це хороше подружжя, яке побачило якось по телевізору сюжет про покинутих матір’ю братика й сестричку.

— Нам не стало спокою, — розповідає Настя, — такими ми уявили рідних діток у своєму домі, недовго вагалися, одразу почали клопотатися, щоб узяти їх до себе. З’ясували, що від малих мати відмовилась іще в пологовому будинку й вони потрапили в інтернат на Донеччині. Затим їх прихистив дитячий будинок сімейного типу у Добропіллі Донецької області.

Спочатку Настя й Сергій приїздили до них, разом гуляли. Згодом донечка зізнається мамі: «Знаєш, коли ви їхали, ми з Іванком довго стояли біля віконця, все вас чекали…».

На все життя батьки запам’ятали день, коли почули від них найдорожчі слова: «Мамо, татку!».

— Ми пішли в парк, накупили різнокольорових кульок, гралися, вгадували кольори, запускали їх у небо, — згадує Анастасія. — Іванко побіг за кулькою і голосно погукав: «Тату!»…

Так легко й природно прозвучали ті слова, яких вони чекали роками у своєму житті. Здавалося, так легко мало б статися і єднання родини, адже увесь час, поки тривало спілкування, Стрельбицькі збирали документи на усиновлення. Втім, про той процес, тривалий і болісний, молодій жінці згадувати прикро, бо тривав він понад рік, чимало їй і Сергію довелося пережити на тернистому шляху до батьківства.

— Хоча в державному пріоритеті усиновлення, ми зіткнулися з глухою стіною, мали доводити через суди, здавалося б, очевидні речі, — з гіркотою мовить жінка. — Безмежно вдячна всім, хто нас тоді підтримав, передусім службі у справах дітей райдержадміністрації, її керівнику Алесі Авдєєвій, яка обривала дроти інстанцій. Ми витримали три судові засідання... 10 січня нарешті привезли діток додому.

Анастасія й Сергій мешкають у Степному у власній оселі разом із бабусею Ганною Савелівною, їй незабаром виповниться 80 років. Діти черпають у неї доброту і мудрість, а старенька гріється біля дитячих душ, які так швидко призвичаїлися тут, наче село генетично є їхньою стихією. Щоправда, попервах не обходилося без страху, маленькі серденька вже встигли упродовж короткого життя отримати зарубки у дитячій пам’яті. Оленка все боялася, що її мають віддати, кинути, і Насті проблемно було вийти з дому бодай ненадовго. Іванко лякався нових людей, міцно чіплявся за маму чи тата. Психолог запевнила батьків, що це минеться. І батьки стараються, щоб ті короткі прикрі спогади щезали безслідно, натомість прибували світлі враження. І справді, до добра звикається швидко. Діти перезнайомились із сусідами, ходять до них у гості. Зростають маленькими помічниками. Подружжя тримає велике господарство — чотири корови, бичків, курей, качок. Усьому треба дати лад, і дітей від тварин важко відірвати, особливо Іванка від кізоньки: він аж надміру носить їй траву, напуває водою. «Кращого господаря ще пошукати, — не нахвалиться мама. — Постійно під рукою, кожен рух повторює за нами».

Оленка й Іванко потрапили в дуже хорошу родину, пізніше, як підростуть, пишатимуться батьками. Анастасія — творча особистість. Закінчивши Мелітопольське училище культури, почала завідувати кушугумським селищним Будинком культури. Тут згуртувала творчий колектив, разом наповнили заклад цікавим змістом. Чекає не дочекається жінка завершення карантинних обмежень, щоб вийти із соціальної відпустки, в якій перебувала для догляду за дітьми, і поринути в роботу. Вже привчила дітей до садка, він у Степному по-домашньому затишний, із хорошими вихователями.

А тато у них герой. Сергій у 2015—2016 роках захищав Україну у самому пеклі зони АТО. Як пережила цей час дружина, відомо лише їй. Тільки вона серцем відчувала, як велося йому там, під кулями. Робота Сергія і зараз «бойова» — він займається вибуховими промисловими роботами в кар’єрах. Настя каже, що діти для чоловіка, як той подорожник на рану, цілющих два джерельця.

— Ми часто міркуємо з чоловіком, чому так мало сімей зважуються на усиновлення, адже так багато повсюди дитячого горя, сирітства, — розмірковує Анастасія Стрельбицька, успішна жінка, щаслива мати. — Часом у суспільстві побутує хибна думка, що діти із сиротинця мають бути неодмінно з вадами чи хворі, одне слово, не такі, як домашні. Запевняю, це не так, і не потрібно в них цього шукати, наділяючи надмірною увагою. Домашні також не всі взірцеві. Діти як квіти — як дбатимеш про них, такими й виростуть.

…Звичайно, як і в кожній родині, зриваючи троянди, їм доведеться натикатися на колючки: життя не буває безхмарне. Але дмухне на зранений пальчик мама, а захистить тато, бо є у них надійний оберіг — родина.