П’ятниця, 31 липня 2020 року № 57 (19805)
http://silskivisti.kiev.ua/19805/print.php?n=46239

  • Проза

Вінок iз русалок

Андрій СИТАЙ.

м. Рівне.

МАБУТЬ, немає такої річки, яка на своєму шляху не ішла б повз одного високого берега, а проти нього — при майже їй рівному. Хоча б ув одному місці. Така й оця. І тут вона (може, тільки тут) вузька, глибока і чиста-чиста. Її стрічкові водяні рослинки угорі весняно-зелені, а внизу, особливо при самому дні, — притуманені, із синявою. Якби серед них опинитися, то почувалося б, увочевидь, як у лісі, тільки замість елегантного вітру, показного серед сосен, вільшин і беріз, обвівала б дужа, але сумирна течія.

Протікши, скільки їй треба, річка раптом начеб розірвалась, розкинула себе і стала довгастим плесом, завширшки так на добрих зо двадцять махів плавця. Певно, що то вир. Тільки не такий собі: зверху його не видно, нічого не крутиться — дзеркало і все, тобто вода нуртує колами чи клубками у невідомій глибині. Коли міряли жердям із човнів, яка вона, нічого не узнавали, бо завороти не пускали мірил до дна — ні жердин, ні грузил, — викидали їх за течією. А що вже казати про себе з піднятими руками: йдеш, ідеш униз, аж тут виштовхує тебе нагору, як поплавок. І вода у самому плесі вже не така прозора. Зате брід після нього — одна краса: пісок золотий, звісно, митий-перемитий, води у літню пору не вищ і не менш як по коліна — чи то у спеку, чи у дощі. Рибчинки аж іскряться, більші осліплюють, мов дзеркала. Ото саме з того броду і заходять купатися. Хто так і зостається в ньому, подалі від глибини, а прудкіші та відчайні гасають усюди, адже вода нагорі зовсім спокійна.

І ось із того високого, але не дуже крутого, густо зарослого тільки травою берега, з якого ніде не осипаються ґрунт і пісок, за яким від річки не видно близьких до нього паїв-городів, а тільки небо, збігає, наче являється із того самого уже примруженого порою дня неба, гомінкий жіночий гурточок. Їх десь із десять чи скільки там. Кинулись-полетіли до широкої, простеленої, наче свіжим після прання полотном, піщаної смуги, позаходили трішки у воду, поприсідали рядочком й обмивають жваві руки й усміхнені лиця. Тоді одна встала, щось мовила другій, вона також піднялась, за нею ще одна, перешепталися ці троє, поглядаючи на тих, що іще присілі, відтак повставали усі і застигли мало що не як в обнімку. Про щось гомонять, шукають якусь собі раду. І нікуди не йдуть, ждуть та небайдуже оглядають навкіл, мовби шукаючи в ньому, навколі, те, що їх так нагально бентежить. Аж одна стрімко відбігає з піску до трави й заходиться знімати футболку. За нею поклала і шорти. Інші не відводять од неї лиць. А вона умить скинула із себе все. Зовсім усе! По одній чи по дві до неї підступали подруги, все ще оглядаючись, і за хвильку всі закрасувались у чім мати народила — тільки з перехрещеними руками на майже усіх грудях. Темно-зелене тло проти західного проміння видає їх білими-білесенькими, тільки з руками до плечей і ногами до колін у позолоті. Забігають у воду, обсівають себе і ту чи ту із долонь сріблом-злотом, викрикують-вигукують од лоскоту і прохолодної терпкоти і, вже призвичаївшись, падають та, високо плещучи ногами, віялом ринуть по розхвильованій благодаті. Спочатку тільки посопують та попирхують, а вже на середині кружляють тихо і якби поодинці. Повільно-в’юнкі їхні тіла — мов у русалок: то вглибають, аж зникаючи, у брунатні тіні, то зблискують начеб линовою лускою, а од вертких помахів їхніх голівок час од часу викидаються снопи бризок, руки ж у змахах — ну геть тобі лебедині крила; урешті, самі не знаючи того, сплітають собою перламутровий вінок. І він лито-срібляною, жагуче-живою яркотою аж палає на воді.

— Ой, дівчата! Я не знала, що грудкам може так добре бути у плаву, на свободі!

— Соромилася, але кажу: моїх так ніжно, певно, ще ніхто не брав!

— Я думала, що ось-ось піду на дно — аж забулася, так зробилось і стало добре!

— Мені ще стидко, що не маю на собі геть нічого.

Голоси, що злітають із лискучого водяного шовку, розлогі й об’ємисті, м’яко-відлунні з усіх боків та згори, і не знати, звідки вони саме.

Підпливли до бережка, посідали у воді, знову ж рядочком, і так, що тільки плечі зверху.

— А давайте зафільмуємо!

— О-о! Чому б і ні — де ще таке знімеш!

— І видамо в мережу! — сміється зовсім юна, яка наче вже бачить себе у тім фейсовім буці. — Відгуками аж закидають!

— Ото вже набралися б судів-пересудів!

— Понадіваємо окуляри. І так, щоб узяти звідси — на горизонт, на край неба, — водить іще одна, теж молоденька, рукою. — І ми туди повернуті лицями. Тільки так, як зараз, по стільки, — підкреслює себе начеб ватерлінією, — у воді. Вельми серйозні, недоступні, замислені. В чорних окулярах. Як зірки Голлівуду! Хто таке де бачив?

— Біжу по апарата! Потім поскачуємо кожна собі.

— Але ж одної не буде на знімках!

Та, що встала, знов присіла.

— І попросити нікого.

— Чому? А он того, що підглядає? — кивнула на кущі.

— Де? А чого ж, може бути.

— Хай тільки посміє! Витягнем із лози, залоскочем і втопимо!

Купіль минула. Повиходили до одягу. Уже не такі, як спочатку, боязкі і насторожені. Обтираються долонями, обсихають. У кого довше волосся — куйовдять його, раз по раз кидаючи на спини. Переходять брід. Бредуть себто і так, ніби річка заплутала їм ноги. На пісочку-щирцю знов укупці, мов гуски, що мають на суші поґелґотіти і помахати крилами після води. А далі — стежка, вибита, мов тік, легко веде їх уже на своєму твердому плаву.

— Я наче на десять літ помолоділа.

— Оксано Іванівно, про кого то ви? Коли глянула на вас — подумала: куди там ще не одній дівчині до вашої фігури! Недарма так хлопці у класі заглядалися.

— Ось уже два тижні, як вашого класу нема, дівчинко.

— А після нашого, Оксанко, скільки ж то минуло?

— І не питай! Хіба не ти і цій, і оцій кралям пуповини зав’язувала?

— Мабуть, що так. Того року, як закінчила коледж.

— Ото і стільки.

У заростях з усього прирічкового, здається, хочуть, та вже не можуть співати солов’ї. Луки починають пахнути росою і теплим настоєм трав. Часом чути наче прохолодні подихи м’яти.

Остання у вервечці, та, що хвалила Оксану Іванівну, раптом зупиняється.

— А давайте прийдемо завтра і попускаємо тут віночки!

Кілька умить стиха засміялись. Певно, то ті, чиї віночки вже не один рік у життєвому морі.

І все ж колонка розпадається і стає кружечком.

Хто їх, викупаних, прихорошених і направду змолоділих, знає, про що знову говорили. Може, хіба надвечірня лугова тишина, замріяна на оксамитовій отаві, — та, що одвічно мовчки усе бачить і все чує.