• Наше військо

Пані офіцер

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Хтось народжується, щоб стати балериною, комусь до душі статус бізнес-леді… А Олені Менделенко судилося бути жінкою-воїном.

ДЛЯ України, у степах якої у сиву давнину гарцювали на конях войовничі амазонки, начебто немає нічого дивного в тому, що жінки також воюють. А все ж таки хочеться знати, як вона, єдина донька у батьків, простих робітників, мати двох діток, зважилася піти на війну. Її донечці тоді не виповнилося й двох років.

— Загострене почуття патріотизму, мабуть, закладено у моїх генах,— каже Олена. — Багато моїх друзів були на війні, повернулися. Їхні розповіді мене надихали. А дехто так і не повернувся — з Іловайська, Дебальцевого… Мій мозок свердлила думка, чому я не з ними, чому не можу принести хоч маленьку користь своїй країні.

На передову потрапила 2016-го, після того як пройшла вишкіл у 184-му навчальному центрі. Тоді на фронті воювали мотивовані бійці, а війна була не лише позиційна… У кінці року під мінометний обстріл потрапив заступник командира з юридичних питань їхнього батальйону Юрій Литвиненко і загинув. Ні, не від кулі чи уламка міни, а від спазму серця, викликаного обстрілом… Олену, яка закінчила Академію управління МВС, призначили на його місце — тимчасово виконуючою обов’язки юриста батальйону. Щоправда, відносно ненадовго, адже заступник комбата — це офіцерська посада, а їй, щоб стати офіцером, потрібно було пройти довгими дорогами війни.

До офіцерського звання вона вперто і наполегливо йшла чотири роки. Щоб його отримати, замало вищої юридичної освіти, яку вона здобула. Тривалий час обіймала посаду старшини роти. А це означає, що маєш дбати про те, щоби бійці були одягнені, нагодовані, підготовлені до служби, щоб зброя була в порядку і не відмовляла. Коли ж для когось потрібно було стати, як кажуть, жилетом, щоб виплакатись, то вона і це вміла робити… Словом, була справжнім старшиною. Одночасно набувала досвіду, проходила курси, навчальні центри, підвищувала свою військову кваліфікацію… Бюрократичний бік справи забирав чимало сил і часу, але вона таки стала офіцером, заступницею командира роти з питань морально-психологічного забезпечення. Тобто по-колишньому замполітом.

В американських збройних силах такої посади немає. Там питаннями морально-психологічного забезпечення переймаються психолог і священник. У нас же цим опікується заступник командира, який повинен мотивувати військовослужбовців до виконання обов’язку захисту Батьківщини, зміцнювати його бойовий дух. Утім, останній залежить не лише від характеру, а й від того, які проблеми спіткали родину. Коли в родині все гаразд, то й служиться чоловікові легше, а буває, що сильні чоловіки ламаються, коли дізнаються, що дружина зраджує, коли родина руйнується. Війна ж вбиває не тільки кулями й снарядами, а й недоброю звісткою з дому, родинними негараздами… Тут, на фронті, вчасно прийти на допомогу, дати пораду з якогось життєвого питання не менш важливо, ніж прикрити собою від кулі. Бійці ж знають, що за порадою до Олени вони можуть звернутися не лише з питань служби, а й сімейних.

Можливо, з Києва, Дніпра, Львова чи ще звідкісь здається, що війни цієї немає, але вона триває. На ній продовжують гинути гарні, гідні люди. От недавно вони втратили одного бійця, іншому, найдосвідченішому, який служив іще з 2015 року, знав і любив свою справу, відірвало руку… А скільки таких було й буде ще — навіть попри оце дивне перемир’я. Дуже тривожне, адже ніхто з воїнів не знає, чого хоче командування і куди ми йдемо, яка кінцева мета замирення. Це дуже деморалізує. Отож завдання таких «замполітів», як Олена Менделенко, утримуючи високий патріотичний дух підрозділів, запобігти деморалізації армії, яка веде до непередбачуваних і однозначно дуже поганих наслідків.

Уся ця служба вимагає багатьох зусиль і самозречення. Чотири місяці Олена не бачила дітей. Причиною цьому не лише війна, а й карантин. Отож сьогодні понад усе їй так хочеться обійняти діток, з якими вона спілкується тільки по відео.

На фото автора: Олена Менделенко з бойовими побратимами.