• Минуле і сучасність

Зберігаймо надбане віками

Василь САДОВИЙ.

Закарпатська область.

Ольга Гал на виставці своїх робіт у Виноградівському історичному музеї.

Мистецтвознавець, народна майстриня із Закарпаття Ольга Гал досліджує витоки і подальший розвиток традиційного народного декору краю — вишивки, ткацтва, гаптування.

З ДАВНІХ-давен на Закарпатті, каже дослідниця, виготовляли знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, меблі. Чи не в кожній сім’ї ткали, шили, вишивали, займалися різьбою по дереву, вичиняли шкіру. Свій виріб майстер прикрашав авторським орнаментом, який містив утаємничену інформацію символів і знаків. Плинув час, візерунки видозмінювалися, часто позбуваючись свого первісного значення, натомість перетворюючись на просте естетичне оздоблення.

Ще в середині ХХ століття окремі жителі Виноградова тримали овець. З обробленої вовни ткали покровці (доріжки) і шили петеки (кожухи). Поширеним було і ткацтво, задля виготовлення полотна вирощували коноплі. Сьогодні залишилися тільки поодинокі ткалі, які з гордістю розповідають про своє вміння виготовляти полотно. При цьому із сумом додають, що свої знання і навички не передали молодшим, «бо їм того вже не треба». Відрізи з власноруч витканого вдома полотна майстрині зберігають як данину спогадам. А, наприклад, виноградівчанка Катерина Гусар береже ще й інші реліквії: ничильниці та бердо (знаряддя праці).

У другій половині 1950-х років минулого століття містяни дедалі рідше стали шити одяг із доморобного полотна. Здебільшого його почали використовувати для скатертин і рушників. Полотно можна було вже не ткати власноруч, а купити у жителів прилеглих сіл, придбати або обміняти у «рондьошів» — кочових продавців. Переміщаючись вулицями міста на підводі, вони скликали людей, голосно вигукуючи: «Цуря, ряндя, петеча!», тобто «одіж, тканина, кожухи». У «рондьошів» можна було ще й обміняти товар на товар.

Жінки тих часів зосередилися на виготовленні строкатих смугастих килимків — покровців. Для ткання застосовували грубі нитки й мотузки, але багато хто традиційно використовував подертий смугами старий одяг. Бувало, що господині, які мали ткацький верстат — кросна, ткали доріжки для всієї вулиці. Також кросна почергово передавали з хати до хати.

Марія Костак й нині виготовляє вдома покровці, до речі, затребувані. Ними покривають лавки, їх стелять на підлогу або як серветки на столики, під скульптурки, вази тощо.

Новим вигадкам майстринь-вишивальниць сприяла поява у продажу тканин різного ґатунку. Основне застосування вишивки другої половини ХХ століття — прикраса житла. Орнаменти зазвичай передавалися (перезнімалися) дівчатами, які збиралися в одній хаті, спілкувалися, співали.

Кухонні полички прикрашали традиційні «чіпки» — серветки з вишитими на одному краю квітами і фруктами. Поширеним видом прикраси для кухні був також «фолвийдов» — настінна серветка, яку розміщували над кухонним столом.

Окрема мова про рушники. Вони були різних довжини і ширини, що й зумовлювало їхнє використання. Ними обрамляли ікони, їх вішали під дзеркала, зрештою, використовували для витирання посуду. «Утиральники» ткали без визначеного орнаменту, їх позначали лише декількома поперечними кольоровими смужками. Були й спеціальні рушники, які підстеляли, коли замішували хліб.

За традицією, господині прикрашали інтер’єри своїх домівок різноманітно оздобленими подушками. Для цього використовували аплікацію і вишивку, які містили геометричний або квітковий орнамент. При цьому існувала мода на те чи інше зображення.

...Час змінює наші смаки й уподобання. Але і в осучасненому світі нема-нема та й вигулькне старовинний орнамент, прикрасивши вишиванку, сукню, диванну подушку. Сьогоднішні і старші, і молоді майстрині, наголошує Ольга Гал, зокрема відомі у краю Ірина Турцанаш, Катерина Фулитко, Вікторія Продан, Марія Шнайдер, Марія Вігул, Тамерлан Терек, Йоганна Орос, дбають про збереження традицій вишивки, ткацтва і сприяють їхньому пристосуванню до сучасності.