• А що думаєте ви?

Долю скромністю не вибореш

Ольга ЦИБУЛЬКО.

м. Конотоп

Сумської області.

Усі кажуть, що моя сусідка Тамара дуже гарна. А мені так не здається. Мабуть, через її надто рішучу і, як сама вона вважає, переконливу манеру говорити. Тамара з тих жінок, котрі певні, що лише волею та енергією можна здобути особисте щастя.

А ВТІМ, можливо, не тільки я підмітила такий парадокс: чим енергійніше воює дехто з представниць слабкої статі за особисте щастя, тим вища ймовірність, що воно не складеться. Чому? Бо в родині не завжди цінуються такі чесноти, як твердість характеру і несхитність волі. Сім’ю часто тримає мудра жіноча слабкість, м’якість, довірливість, ота теплота, яка робить щасливими всіх — і чоловіка, і дітей.

«Тамаро, не збудуєш ти щасливу родину. Бо всіх і все лаєш», — мимоволі кажу їй подумки, хоча знаю: це жорстоко. Завжди намагаюсь вислухати її без емоцій і вникнути в долю, яка чомусь не склалась у цієї стрункої з холодними крижинками в очах жінки.

Вона зневажає скромність.

— Не так тепер жити треба, — повчає вона тоном, який не передбачає жодних заперечень. — Іще досі подейкують, що дівчина повинна бути скромна, горда. Тоді вона, мовляв, буде щаслива. Якби ж то так! Моя мама все життя була скромна, працьовита і віддана. І нас того все життя навчала своїм прикладом. Та не цінував її доброти батько. Любив вільне легке життя. Кинув її з п’ятьма дітьми, ухилявся від аліментів. Та мати не впадала у відчай, хоча дуже переживала. Не так за себе, як за нас, що ростемо без батька. Багато працювала, дуже багато. Іноді я дивувалась: звідки у такої тендітної жінки стільки сил? Піднімала своїх дітей, ще й батьковим родичам допомагала, сестрі та братові. Залишалася батькові відданою, лаяла нас, коли думали про нього погано. Любила, мабуть, його...

Я хочу перебити її й сказати, що не тільки батька любила мати, вона дітей любила, тих людей, з якими доля її зріднила, отже, серце її ніколи не відчувало порожнечі, гіркоти самотності. Вона ніколи не заздрила іншим, бо почувалася щасливою тим, що робила для інших.

— Зараз гордість і скромність нікому не потрібні, — просторікує далі Тамара. — Раніше незаконнонароджене дитя ставило тавро на добропорядності на все життя. А тепер таких матерів підтримує суспільство...

Не жінок, думаю, а дітей. Вони не винні, що не мають батька. Однак гірка частка правди у її доводах є. Знаю жінку, яка «нагуляла» двох дітей від різних чоловіків, підкинула їх своїй хворій матері, їхнім вихованням не займається, а продовжує жити собі на втіху. Нещодавно бачила її із новим, не пам’ятаю вже, яким за ліком, кавалером. І при цьому вона працює у держустанові. Але нікого її моральність не хвилює…

Відриваюся від своїх думок, слухаю Тамару.

— Я багато років жила в гуртожитку. Крім чотирьох метрів, у кімнаті нічого в мене не було. Не змогла створити сім’ї, бо, мабуть, надто скромно поводилася. А ті, які порушували всі правила, приводили в гуртожиток хлопців, вагітніли, щоб «заарканити» чоловіків. Понароджували, тепер мають родини. Як гадаєте, чому і як вони виховують дітей? Чого вчать? У будь-якому разі не скромності...

Різка, сердита мова. І я розумію: їй боляче, бо вона самотня, хоч їй уже 35. Звинувачує скромність. А як на мене, Тамара просто заздрить усім. Заздрить матері, яка в рідній хаті залишилася, в рідному селі, де поруч із нею люди, котрим вона добро робила і котрі розуміють і біль її, і радощі. Заздрить тим, хто зустрів своє щастя в цьому неспокійному світі. Заздрить навіть жінкам, які збилися з вірної дороги і котяться по життю, як перекотиполе у степу під вітром.

Хоча, може, я не маю рації? А скромність і дівоча гордість й насправді сьогодні нікому не потрібні.