• 28 жовтня — День визволення України від фашистських загарбників

Згадаймо і тих, кого замовчували

Василь ПІДДУБНЯК.

Чорносвитників без зброї кидали у нищівний вир наступу, цинічно закликаючи: «Зброю здобудете в бою».                                                           Фото news.myseldon.com

НАВІТЬ значні історичні дати, особливо ж віддалені від нас тисячоліттями і століттями, здебільшого або орієнтовні, або умовні. Так сталось і з цією.

Український інститут національної пам’яті вважає (і нагадує), що некоректно називати саме 28 жовтня «Днем визволення України від фашистських загарбників».

Некоректно передовсім тому, що у названий день тільки-тільки розпочалися бої за прикордонний Чоп. Бої непрості, жорстокі, кровопролитні. Ворог зубами вгризавсь у древні береги Тиси і Латориці.

Деякі райони прикордонного краю кілька разів переходили з рук у руки. І аж 26 листопада 1944 року наша багатостраждальна земля перевела подих: нацистські окупанти полишили Україну остаточно і безповоротно.

Радянські історики воліли не надто часто згадувати про те, що саме на території України відбулися вирішальні битви за визволення Європи від нацизму.

У вигнанні окупантів із рідної землі брала участь уся Україна.

Гітлерівців гнали регулярні радянські війська (чотири Українських фронти) і червоні партизани загальним числом понад 3 млн солдатів-українців. Пліч-о-пліч переслідувало ворога національне підпілля на чолі з Українською повстанською армією…

Їхній світлій пам’яті — всенародна шана!

Замовчували (не афішували) історики і ще одну силу, внесок якої у вигнання нацистів — трагічний. Ідеться про так званих чорносвитників, котрих німці прозвали «Beutesoldaten» («трофейні солдати»).

Що ж це за люди?

Про них, цих нещасних, здебільше українських селян, у своєму «Щоденнику» (нотатки від 28 листопада 1943 р.) Олександр Довженко записав: «Сьогодні В. Шкловський (російський письменник. — В. П.) розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. «Один генерал дивився на них у бою і плакав».

Не можна без болю в серці і брому читати спогад учасника тих подій письменника Анатолія Дімарова:

«Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років — усіх, аби була нога-рука, а чи сліпий-глухий (не важливо), стали брати до війська, — розповідав Анатолій Андрійович. — Нас «озброїли»: дали по півцеглини і — «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти — якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було — там сиділи «смершівці» з націленими нам у спину кулеметами… Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту — мов заціпило…»

Важко подумати навіть, скільки сумлінних і безневинних сподарів землі — селян — полили рідну землю кров’ю, ставши щитом Європи й оплотом миру.

…Україні воля ніколи не давалася задешево. Пам’ятаймо, щоб не повторилося!