• Чим душа багата

Гріє серце рідна хата

Зенон МИХЛИК.

Витвір юних художниць із с. Заруддя на Тернопільщині.

Людмила Гургач та її етнодомівка.

Олександр Довженко у своєму «слові про хату» назвав її «архітектурною праматір’ю пристанища людського». Видатному кінорежисерові боліло: «Здається, щезни вона, і спустіє земля, заросте бур’яном, споганіє, і світ стане чорний від голоду й злоби».

НАПРАВДУ, скільки їх по селах-хуторах самотньо коротають вік у товаристві старих садків і замулених криниць… Бережуть пам’ять роду, вже врісши у цю землю. І справжнє диво раптом побачити світло у віконці — оселя ожила!

Так навернула до життя понад столітню родинну хату в селі Босири на Тернопільщині лаборантка клінічної лабораторії Чортківської центральної комунальної районної лікарні Людмила Гургач. Приїздила з міста не лише попоратись на присадибній ділянці, а й дати волю власній фантазії. Жінка — майстриня художнього бісероплетіння, також має дар художниці — мистецьки володіє пензлем.

Усередині хатини облаштувала своєрідний етнографічний міні-музей, адже цікавиться старожитностями, а ззовні на стінах яскравими фарбами намалювала квіти, переважно свої улюблені мальви. На чоловікове прохання зобразила й гори, куди часом вибираються сім’єю у мандри. Свій творчий доробок прирівнює до так званого наївного розпису, тобто сільського спрощеного малярства. Спробувала в ньому свої сили, коли цьогорічної весни білила хату — наче велике полотно відкрилося перед нею, як не скористатись? У кожну вільну годину натхненно розмальовувала стіни, так минуло ціле літо…

Символічно — візерунком з улюбленої батькової вишиванки — прикрасила фасад старенької хатини у Сороцькому Теребовлянського району тернопільська дизайнерка Оксана Чмиленко. Розфарбувала разом із сином близько 10 тисяч розграфлених на фасаді квадратиків чорним, жовтим, зеленим, червоним та вишневим кольорами. Так у селі залишилася пам’ять про учасника національно-визвольних змагань, колишнього довголітнього в’язня радянських концтаборів Романа Калиняка.

— В цій хаті ще ніби вчора він наспівував «Ленту за лентою», яка звучала з радіохвилі спеціально для нього, на його 84-річчя. Наспівував і плакав. Плакали і ми всі, ніби відчували, що вітаємо востаннє. У цій хаті частково починалася Україна для мене, — пригадує майстриня.

Різні трапляються приводи (частіше — радісні), які спонукають до незвичайної творчості. В результаті давні оселі перетворюються на справжні витвори мистецтва. Наприклад, у селі Ставниця Летичівського району на Хмельниччині бібліотекарка Тетяна Божок розмалювала хату дивовижними квітами і птахами, коли дізналася, що має народитись онук. До того ж самобутній художниці хотілося, як сказала, «прикрасити наше повсякденне життя яскравими і теплими образами, які здатні підіймати настрій, надихати. А розмальована хата — це одночасно і оберіг, і декор, і спроба відновити українські традиції».

Нині, до речі, той декор уже помалу починає освоювати нові простори, творить нові арт-об’єкти. Скажімо, цього літа юні художниці з гуртка «Чарівна палітра» разом зі своєю наставницею Ларисою Терещенко розмалювали у селі Заруддя Кременецького району Тернопільської області автобусну зупинку. На синьо-жовтому тлі — маки, лебеді, соняхи та українська хата. «Очей не відірвати!» — захоплюються тією красою і місцеві, і приїжджі.

У сиву давнину через село Семки Хмільницького району (Вінниччина) пролягав чумацький шлях. Тепер про це дізнатися можна… й на автозупинці. На стінах тутешня вчителька Зоя Волощук, її донька Валентина та учні зобразили не тільки дорогу, якою сунули валки круторогих волів, а й автентичну селянську хату й відомого з переказів козака Семка.

«Хочеш змінити Україну на краще — почни із себе. Бо ти і є та Україна», — слушно повчає напис на фронтоні зупинки в селі Воєгоща Камінь-Каширського району (Волинь). Про це нагадує й ілюстрація — яскраво розмальована вкраїнська хата в обрамленні стилізованої вишивки — сонце, соняхи, мальви і лелеки.