• Сила мистецтва

«Мона Ліза»

Павло СТОРОЖЕНКО.

м. Полтава.

Прийду додому, а жінка цікавиться, коли ж я принесу те, що обіцяв дістати. А що їй казати? Мовляв, пообіцяли й не зробили. Є такі. Спочатку наобіцяють, а потім підведуть.

Дружина, звичайно, дметься, відвертається — не підходь! А то взагалі починає на життя нарікати і долю клясти. В інших, мовляв, є таке, що нам і не снилося. Мені в таких випадках тільки й залишається, що говорити:

— Вона так ніколи не сказала б!

І багатозначно киваю головою в її бік... Дружина тоді замовкає, щось тихо бурчить і зникає в спальні.

А нещодавно мені 13-ї зарплати не дали, хоч Варя, мабуть, уже давним-давно розпланувала, куди її прилаштувати, бо відреагувала темпераментно.

Я її розумію. Навіть співчуваю. 13-та — це коли вперше додому принесеш. А якщо звик одержувати, а її раптом не дали, то це ніби щось власне відібрали. Але чи варто так боляче переживати? Звичайно ж, ні! Отож я дочікуюсь паузи в промові дружини й запитую тихо, але вагомо:

— Як ти гадаєш, вона стала б зчиняти такий галас через якісь там п’ять тисяч гривень?

І киваю в її бік...

Варя на мить ціпеніє, потім розпачливо махає рукою й зникає в спальні.

Я залишаюсь наодинці з «Моною Лізою». Репродукція цієї знаменитої картини висить у нашій вітальні. Зображення чарівної жінки дивиться на мене своїм проникливим поглядом, ледь усміхається й розуміюче мовчить.

А втім, моя Варя теж багато чого розуміє. От тільки шкода, що не завжди мовчить, а здебільшого щось голосно доводить і ніколи поблажливо не усміхається...

Мені здається, що в розпал далекого Ренесансу жінка здогадувалася, що ми, чоловіки, набагато слабші й вразливіші за них. Відтак і кричати на нас не варто. Бо тільки гірше буде. Зовсім голову втратимо... Ліпше тактовно мовчати.

Мабуть, саме через це й подобається «Мона Ліза» всім справжнім чоловікам.