Народний імунітет

Мартин дон ПАНДЕМІН,

старший доцент-фольклорист «Веселої світлиці».

Спостерігав днями таку картинку.

...Біля житлового будинку жінка середніх років, середньо вдягнута, із середнім макіяжем на обличчі вигулювала рудого пса породи лабрадор. На цього представника гавкучого світу було любо глянути — чистий, ситий, доглянутий чи не до манікюру на кігтях, у дорогущому червоному комбінезоні, з усіма потрібними для повноцінної собачої життєдіяльності на ньому отворами — так, щоб і хвостом перед кимось кокетливо повихляти і за потреби десь ще й траву чи стовбур дерева зволожити...

І ось цей явно натоптаний перед прогулянкою домашніми делікатесами суб’єкт із симпатичною до зворушливості мордою раптом підбіг до сміттєвого бака, вхопив щось там біля нього і давай пожадливо оте наминати на всі свої міцні собачі щелепи.

— Олі!.. Олі!.. Фу!.. Фу!.. — несамовито кричала господиня до свого вихованця, що намірився уже було тікати від неї зі своєю здобиччю.

Закінчилась ця картинка тим, що жінка таки встигла вхопити за хвоста свого Олі, а потім уже з його пащі буквально витрусила на асфальт усе, що той поспіхом примудрився нажувати.

— Все, Олігарх, додому!.. — гнівно скомандувала жінка і твердою рукою взяла невдоволеного пса на коштовний плетений шкіряний повідок.

...І мимоволі чомусь подумалось... Ну чим темні інстинкти цього чотирилапого Олігарха відрізняються від теж не дуже світлих інстинктів нашого політично-економічного бомонду?

Нагреблись, натовклись, накрались на власному народові ці достославні мужі та леді за 30 років уже стільки, що й по офшорах усе те добро, певне, вже не вміщається... А їм, однак, виходить, усе мало...

Хоч і «на смітнику», але й тут хочеться хоч чимось та поживитися.

Що ж, недарма кимось сказано: природа декому сама визначає його справжню породу.

На якому тільки повідку ти її, оту породу, на прогулянку не виводь!..

Гав!..