• Постаті

Щедрику мій...

Ганна КЛІКОВКА.

Микола Леонтович з дружиною Клавдією Жовткевич та донькою Галиною. 1905 рік.

Понад століття поспіль ніжна ластівонька щедрує світові, що попри тяжкі сутужні зими весна таки неодмінно настає, віщує гарний рік і щастя. Чоловік, який випустив її у світ широкий і якого 100 років тому поховали в подільському селі, з цією пташиною здобув безсмертя. Це Микола Леонтович.

 ЗДАЄТЬСЯ, ця мелодія оселилася в його душі змалку, у теплій батьківській оселі в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії, де народився в сім’ї сільського священника 1 грудня 1877 року. Раннє дитинство минуло у Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту. Початки музичної освіти Микола здобував у батька — Дмитро Феофанович грав на віолончелі, скрипці, гітарі, був досить освіченою людиною. Була залюблена в українські народні пісні, маючи чудовий голос, і матуся Марія Йосипівна.

Микола спершу вступив до Немирівської гімназії, відтак через брак коштів на навчання батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував нотний спів і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах. Надалі у Подільській духовній семінарії ґрунтовно вивчав теорію музики, хоровий спів. Тут опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти записані у селі Білоусівка Брацлавського повіту, куди переїхали батьки, народні мелодії. За взірець слугували обробки Миколи Лисенка, які на той час були дуже популярні.

Завершивши навчання в семінарії, Микола Леонтович вирішив учителювати і самостійно вдосконалювати свою музичну освіту: 1901 року видав першу збірку пісень із Поділля, 1903-го вийшла друга збірка подільських пісень із посвятою Миколі Лисенку. А восени 1904-го змінює усталене життя і переїздить на Донбас — ймовірно, з бажанням поліпшити статки. Викладає дітям залізничної станції музику і співи. Долучається до революційних подій 1905 року: Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах проти російського самодержавства. Такий політичний запал музиканта не оминув місцевої поліції, й він змушений був повернутися на Поділля, у місто Тульчин, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі.

Велику роль у розвитку самобутнього таланту відіграло творче спілкування з видатним музикознавцем і композитором Болеславом Яворським. Це були роки плідної творчості, Леонтович створює багато хорових обробок, зокрема, й славнозвісний «Щедрик», а також «Піють півні», «Мала мати одну дочку», «Дударик».

У Тульчині відбувається ще одна знакова творча зустріч — із композитором Кирилом Стеценком. За твердженнями дослідників творчості Миколи Леонтовича, ідея виконати «Щедрик» у київських різдвяних концертах належала саме Стеценкові. І ось настало неймовірне Різдво 1916 року! Хор студентів Київського університету під диригуванням Олександра Кошиця вперше виконав цей музичний твір. Успіх у публіки був шалений!

Зі встановленням Української Народної Республіки Микола Леонтович із родиною — дружиною і двома доньками — переїздить до Києва, де викладає хоровий спів у Музичній школі Миколи Лисенка та у Київській учительській семінарії. Після приходу більшовиків якийсь час працює у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, разом із композитором і диригентом Григорієм Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків.

Але суспільні катаклізми, зміна влади, фінансові й інші «кульбіти» долі змушують Миколу Дмитровича повернутися в Тульчин. Тут йому натхненно працюється. Вчителює у трудовій школі, заснував першу у місті музичну школу і розпочав роботу над своїм першим великим симфонічним твором — народно-фантастичною оперою «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Бориса Грінченка — і водночас продовжує створювати обробки народних пісень, хорові та релігійні твори.

21 січня 1921 року Микола Дмитрович завітав до батька в село Марківка Гайсинського повіту (нині Теплицького району Вінницької області). Грає родині на піаніно, на прохання сестри записує нотами шевченківський «Заповіт». Нічого не віщувало біди. Проте це були фатальні гостини. Надвечір в оселю попросився переночувати заїжджий уповноважений чекіст. Уночі 23 січня родина прокинулася від стрілянини і застала жахливу картину: «гість» із рушниці розстріляв Миколу і, пограбувавши господарів, зник. Тут же, у Марківці, Миколу Леонтовича і поховали. Босого, бо разом з іншим винесеним із батьківської хати добром убивця забрав і чоботи композитора.

За офіційною версією його смерті, про яку сповістила преса лише в перших числах березня, він став випадковою жертвою невідомого грабіжника. Була й інша, мовляв, владі новоствореної СРСР було за що докоряти Миколі Леонтовичу: композитор здійснив численні обробки українських народних пісень, але не створив жодної мелодії на «пролетарську, а не попівську» тематику.

Часи відносять у далечінь гіркоту втрати молодого таланту, а легендарний український «Щедрик» мандрує світом. Світлу різдвяну пісню виконують хори, солісти й ансамблі у класичному виконанні, її можна почути і як рок-мелодію. Микола Леонтович не побачив такого торжества свого улюбленого дітища. Він спочиває на сільському цвинтарі, де довгий час і могила була занедбана. Тепер там височіє обеліск, оточений стелами з назвами музичних обробок автора, а над ними, на тлі неба, де привільно ластівкам, височіють ноти «Щедрика». І композитор, який прожив лише 43 земні роки, диригує невидимим хором, який прославляє торжество життя.