Вівторок, 16 лютого 2021 року № 12 (19860)
http://silskivisti.kiev.ua/19860/print.php?n=48039

  • Точка  зору

Казка про втрачений час

Павло Казарін.

radiosvoboda.org

Два роки тому багатьом здавалося, що влада в Україні відтепер належить Зеленському. Однак 2021-го це питання знову може вважатися відкритим.

ЩЕ ЖОДНОГО разу в Україні стільки влади не концентрувалося в одних руках. І ще жодного разу центральна влада в країні не мала вигляду настільки слабкої. Чи варто дивуватися, що повноваження Банкової тепер оскаржують всі, кому не ліньки.

Формально у президентських руках сьогодні контроль над парламентом і силовиками, Кабміном і регіонами. Володимир Зеленський не може послатися на відсутність повноважень і важелів. Відтепер усе в країні — це простір його особистої відповідальності.

Але водночас його владна монополія здається все менш монопольною. Кожне голосування у Верховній Раді вимагає надзусиль з боку керівництва пропрезидентської фракції. Кожна обіцянка «взяти під особистий контроль» залишається не більше ніж фігурою мовлення. До кінця свого другого президентського року Володимир Зеленський ризикує виявити, що формальні повноваження мають доповнюватися неформальним політичним впливом. В іншому разі можливості діяти у Глави держави стануть подібними до прав британської королеви.

Торішній демарш Конституційного суду був нічим іншим, як претензією на владу з боку судової касти. Тієї самої, що відчула себе ображеною за підсумком судової реформи. Знесення антикорупційної архітектури було ляпасом у відповідь. Заявкою на суб’єктність. Перевіркою меж допустимого. Судячи з реакції Офісу президента, ця ставка спрацювала. За підсумком протистояння судова каста аж ніяк не мала вигляду такої, що програла.

На кадровий голод нова влада наразилася набагато швидше, ніж будь-хто очікував. При цьому кадровий голод — не відсутність фахівців у країні. Це ситуація, коли професіонали не хочуть співпрацювати з владою. Тому що ще свіжа в пам’яті історія річної давності, коли Президент відправив власний Кабмін на «забій». Без виразних причин і чіткого обґрунтування. Дефіцит професіоналів заповнили лояльними персонами. З плагіатом в анамнезі й із Віктором Януковичем у резюме.

Так само не мають вигляду приструнчених українські олігархи. Ті самі, з впливом яких шостий президент обіцяв боротися під час своєї передвиборної кампанії. Замість цього Зеленський натякає на посадку свого попередника і захищає співробітників президентського офісу від співробітників правоохоронних органів.

Заради популярності влада порушує зобов’язання перед західними донорами. Заради рейтингу починає проїдати накопичений ресурс стабільності. При цьому показники електоральної підтримки все одно приречені, але тепер у цьому вогнищі народної байдужості будуть згоряти економічні досягнення минулих років.

Місцеві вибори підтвердили повноваження регіональних гравців. Тих, що готові вбудовуватися в орбіти лише сильної центральної влади. Як тільки центр слабшає, всі вони перетворюються на феодалів, які охороняють свій ресурс від короля. Політична гравітація мало чим відрізняється від будь-якої іншої.

Фактично обрання Володимира Зеленського ознаменувало собою настання епохи слабкої держави. В якій центральна влада, незважаючи на всю свою монопартійність, виявляється найтихішим голосом у хорі. В якій формальні держінститути починають поступатися позиціями тіньовим. В якій питання «хто тут влада» знову стає найголовнішим, а відповідь на нього найменш очевидною.

Вага політика визначається не тільки владою, а й волею. Не тільки вмінням подобатись, а і готовністю сваритися. Безумовно, Володимир Зеленський професійно виріс за останні два роки. Проблема в тому, що навіть тепер він нескінченно далекий від того рівня компетенції, який потрібен для президентської посади.

До кінця його каденції залишається ще три роки.