Вівторок, 2 березня 2021 року № 16 (19864)
http://silskivisti.kiev.ua/19864/print.php?n=48159

  • Гаряча тема

Трансплантація і презумпція незгоди

Олена КОЩЕНКО.

За даними МОЗ, щороку в Україні екстреної пересадки органів або тканин потребують щонайменше 5,5 тисячі співвітчизників. Із них пересічно дев’ятеро щодня помирають, так і не дочекавшись тієї чи іншої «біозапчастини». За рік це понад три тисячі втрачених життів. Ще приблизно 3 тисячі чоловік щороку сліпнуть через відсутність можливості пересадити рогівку ока… На якому етапі перебуває вітчизняна медична галузь пересадки органів?

У дзеркалі статистики

ЗА МАЙЖЕ три десятиліття незалежності держави українські хірурги виконали всього 2,5 тисячі трансплантацій. Та й то у лікарнях переважно пересаджували органи від родинних донорів — нирки або печінку. А кількість так званих трупних трансплантацій за рік можна перелічити на пальцях. Це крапля в морі порівняно з іншими країнами.

Лідерами у цій галузі медицини вважаються США, Іспанія, Бельгія, Франція, Австрія, Білорусь, Індія, Туреччина, Німеччина. До чотирьох останніх зазвичай і відправляють наших пацієнтів на операції за державною програмою МОЗ «Лікування українців за кордоном». Найбільше українцям роблять операцій із пересадження у Білорусі. Нині 478 наших громадян, лікування яких оплачено державою, очікують там на трансплантацію. Тим часом у США 41 тисяча американців щороку отримує новий цілісний орган, кожний десятий із яких — серце. У Франції торік було проведено 5910 трансплантацій. Іспанські та австрійські хірурги відзвітували про 5 тисяч, польські — 1,5 тисячі…

Все це дає змогу стверджувати, як пролунало на всеукраїнській конференції «Актуальні питання трансплантації та донорства органів в Україні», організованій у Києві громадською організацією «іDonor» спільно з МОЗ та Асоціацією трансплантологів України, що наша держава у цій царині відстала од світу «майже на цілу епоху». І великою мірою — через законодавчі перепони.

Написати мало, треба втілити

ВЛАСНЕ, закон про трансплантацію в нас існує ще з 1999 року. Проте медики вкрай рідко бралися за трупні пересадки органів. Зокрема, тому що у цьому документі не було чітко виписано, як має бути підтверджена клінічна смерть, коли і в яких випадках лікар має право вилучити для донорства органи померлого пацієнта, хто саме з родичів небіжчика має давати згоду на посмертне донорство. Водночас 143-тя стаття Кримінального кодексу «Порушення встановленого законом порядку трансплантації анатомічних матеріалів людини» створювала великі ризики для трансплантологів бути безпідставно притягнутими до відповідальності за «порушення порядку трансплантації». Що каралося в’язницею на строк від п’яти до семи років із позбавленням права на медичну практику. В минулі десятиліття періодично спалахували гучні скандали через подібні справи. Більшість із них розсипалась у судах, завдаючи, втім, удару по репутації лікарів-трансплантологів.

Тільки після багаторічної боротьби медичних кіл і зацікавленої громадськості законодавча крига у царині трансплантології почала скресати. 17 травня 2018 року Верховна Рада ухвалила оновлений Закон «Про застосування в трансплантації анатомічних матеріалів людини», який мав набути чинності 1 січня 2019-го. Зокрема, ним деталізувався весь ланцюг — від донора до реципієнта, що мало дозволити швидко здійснити необхідну операцію і врятувати людині життя. Водночас передбачалося створення в Україні центрального закладу, який відповідав би за роботу трансплант-координаторів (спеціально навчених фахівців при приймальних відділеннях опорних лікарень, які відповідали б за організацію посмертного донорства). Йшлось і про формування Єдиної інформаційної системи донорських органів і реципієнтів.

Також частина 1-ша статті 16-ї новоухваленого закону закріплювала у вітчизняному правовому полі принцип «презумпції незгоди». Тобто після смерті людина за замовчуванням вважається не згодною бути донором органів, якщо вона за життя не підписала завіреної відповідними держорганами письмової згоди на забір у неї анатомічних органів. У такому разі дозвіл на донорство можуть дати тільки її найближчі родичі.

На папері все мало доладний вигляд, а от на практиці… Ви-явилося, що система охорони здоров’я не готова. Трансплант-координаторів навчити не встигли. Як і підготувати в регіонах достатню кількість трансплантологів. Центр трансплант-координації при Міністерстві охорони здоров’я також не створили, опорні медзаклади не забезпечили обов’язковим за протоколом в усьому світі обладнанням для діагностики остаточної смерті мозку. Водночас виписана у законі процедура отримання дозволу від рідних виявилася настільки тривалою в часі, що практично унеможливила пересадку. Через це впровадження закону постійно відстрочувалося.

Цей рік — проривний?

ЛИШЕ 1 січня нинішнього року в Україні нарешті набув чинності закон про трансплантацію і запрацювала Єдина державна інформаційна система трансплантації органів і тканин, яка в автоматичному режимі може оптимально визначати імунологічно сумісних донора і реципієнта. Фінансування трансплантації здійснюватиметься на 100% за рахунок держави — для уникнення зловживань та ризиків, пов’язаних із незаконним донорством.

На сьогодні акредитаційний дозвіл на проведення трансплантацій здобули вже 38 медзакладів. А в Єдиній державній інформсистемі з питань трансплантації зареєструвалися 54 трансплант-координатори.

У 2021-му видатки з держбюджету на трансплантацію порівняно з позаминулим роком збільшено у понад чотири рази — до 502 млн грн. МОЗ запланувало провести в Україні не менш як 250 операцій із трансплантації органів та як мінімум півтисячі пересадок кісткового мозку.

Ось затверджені урядом тарифи на операції з пересадження органів: трансплантація нирки від живого донора — 323,8 тис. грн; трупна трансплантація нирки — 398 тис. грн; пересадження серця/комплексу «серце-легені» — 609,4 тис. грн; пересадження печінки/частини печінки (посмертно) — 929,2 тис. грн. Донорський етап щодо кожного органа — 74,1 тис. грн. Пацієнти, які потребують пересадки, заносяться у «листок очікування».

Цього року вперше в нашій країні планується зробити трансплантацію легень. За даними МОЗУ, щорічна потреба саме в такій трансплантації — 100-150 операцій. Після пандемії COVID-19, як стверджують фахівці, кількість відповідних пацієнтів зросте. Вітчизняні медики готуються і до трансплантації рук і ніг. Це є особливо актуальним для українських військовослужбовців, що втратили кінцівки під час бойових дій на сході країни.

Довіра і прозорість

ОТЖЕ, закон про трансплантологію набув чинності, відтак і наша «презумпція незгоди». Чи стане вона на заваді розвитку цієї вітчизняної медичної галузі? Безумовно так. Бо українці ментально не готові до того, щоб добровільно давати згоду на використання своїх органів у разі передчасної смерті. І водночас, як засвідчує практика, вкрай рідко родичі трагічно загиблої людини також дають згоду на забір у неї органів. Більше того, чимало громадян навіть осуджують тих, хто дозволив після смерті «розпатрати» рідну людину.

Не так давно соціальні мережі сколихнула історія, що сталася в одній із західних областей. Медик розповів про колегу, теж працівницю лікарні, чоловік якої загинув в автокатастрофі. Надивившись на роботі на страждання пацієнтів, які помирали, не дочекавшись донорських органів, жінка вирішила зробити добру справу і дозволила взяти органи свого чоловіка, перш ніж поховати його. «Після цього їй довелося переїхати в інший район області, бо в рідному селі не стало життя. Односельці заклювали. За те, що «продала чоловіка на органи», — так закінчується оповідь.

Тим часом наприкінці минулого року загиблий у ДТП 38-річний українець завдяки згоді його рідних на донорство урятував життя чотирьом співвітчизникам. У столичному Інституті імені Шалімова його нирку вперше в Україні пересадили трирічній дитині, яка без цього не мала шансу на життя. Друга пішла 50-річному мешканцеві Київської області, печінка — ще одному пацієнту, 59-річному чоловікові. А його серце в Київському інституті серця пересадили 34-річному хворому, який кілька років перебував на межі життя і смерті.

Так що відповідь на запитання про те, до чого готове чи не готове українське суспільство, радше лежить у морально-етичній площині. Кожний робить свій вибір. Утім, найпоширеніший мотив відмови не релігійний чи філософсько-світоглядний, а недовіра до держави як інституту управління, отже і до її складової — медичної системи. І це не дивує в країні, де доступність до останньої залежить від гаманця пацієнта.

Побутує таке типове побоювання. Якщо помиратимуть двоє — рядовий пацієнт із тяжкою травмою і грошовитий, що очікує донорського серця, то не факт, що лікарі не почнуть рятувати багатія «за рахунок» помираючого від аварії. А це, до речі, свідчить і про вельми низьку віру в доброчесність лікарів.

Тож поки що про запровадження в нашій країні «презумпції згоди» не йдеться. Так триватиме, поки цей процес не стане цілком прозорим і захищеним від потенційних зловживань. Щоправда, перші кроки до цього вже зроблені.

Нині запобіжником незаконного вилучення органів є унормування процедури визначення стану незворотної смерті. Констатацію смерті мозку людини відповідно до вимог закону здійснюватиме консиліум лікарів закладу охорони здоров’я, в якому перебуває пацієнт. Для запобігання конфлікту інтересів до його складу не можуть бути включені лікарі, які беруть участь у вилученні анатомічних матеріалів. Складається акт, що підписується всіма членами консиліуму та долучається до медичної документації пацієнта.

Водночас законом вносяться зміни до ст. 143-ї Кримінального кодексу України щодо посилення карної відповідальності за порушення встановленого законом порядку трансплантації органів.

А наостанок іще така інформація. Через 30 років, такий прогноз ВООЗ, більше половини всіх хірургічних втручань будуть пов’язані з пересадженням органів, тканин і клітин. І трансплантуватимуть переважно не донорські, а штучні чи штучно вирощені органи.