П’ятниця, 5 березня 2021 року № 17 (19865)
http://silskivisti.kiev.ua/19865/print.php?n=48213

  • Про славних людей

Щасливенько вам...

Юлія КОСИНСЬКА.

с. Зуївці Миргородського району

Полтавської області.

ХАТА баби Марфи з-поміж сусідських завжди вирізнялася не тільки небесною чистотою віконниць — не одна ж господиня у селі обводила вікна блакитним. І не лише різнобарвними суцвіттями півоній, гладіолусів та айстр, які по черзі підтримували естафету радості на квітнику під будинком. Та й на подвір’ї, затишному і завжди охайному, ніби нічого особливого — споришевий килим, собача будка, низенький парканчик, що відмежовував «куряче господарство». Однак майже кожен, хто прошкував повз бабину хату, робив біля неї хоча б невелику, але приємну зупинку.

Для дітлахів, що снували зграйками туди-сюди, здіймаючи хмари куряви і галасу, у баби завжди знаходилась у кишені жменька солодких льодяників. М’ятних або барбарисок. Марфа ніколи не випитувала в малого шибеника про оцінки у школі, як зазвичай робили всі дорослі. Вона розповідала малим казки. Просто й невимушено переповідала найчастіше два сюжети — про котика й півника, а також про дівчинку Наталочку та сріблясту рибку. І так захоплено слухала бабу малеча, що іноді й про цукерки забувала… «І чим Марфа їх прив’язує біля себе?» — стенали плечима батьки малих розбишак, яких зазвичай важко втримати на місці більш як хвилину.

Дорослим же баба Марфа завжди знаходила тепле душевне слово. Просто брала і запитувала, куди прямує чоловік, але легко, наче побоюючись здатися занадто допитливою. «По хлібчик спішиш, Михайлівно?» — питала-стверджувала Марфа і, ніби благословляючи, додавала: «Ну щасливенько тобі!». «У баньку квапишся, Андрію? Ну щасливенько…»

Ось це «щасливенько вам» вона промовляла так щиро, і при цьому її обличчя світилося теплим усміхом і добротою. Навіть прикмета в селі була: побажає Марфа «щасливенько» — і день видасться вдалим, а розпочата справа — успішною. Жартували, що іноді навіть з інших кутків села спеціально приходили під бабину хату, щоб почути її «благословення».

Із господарства у Марфи лише кілька курок і ледачий кіт Пушок. Ледачий — бо мишей полякати неспроможний, лежить собі влітку у затінку, а взимку на причілку і вусом не поведе, коли його про щось прохають. Марфа навіть на кота не гнівалась — брала у сусідки «в найми» на кілька днів спритного Рудика. А він уже давав лад мишам-непослухам. Марфа, здавалося, взагалі не знала, що таке гнів. Ніколи не підвищувала голосу, не тримала зла і на курей, що вигребли перші паростки чорнобривців, склювали цибулю чи перевернули глечик із молоком. «Ну що ж це ви так, злодієчки? — зверталася до чубарок Марфа. — Бабу без цибулі залишити надумали?»

Мені завжди було цікаво — звідки вона черпала ті оптимізм і вміння надихати інших? Жити, а не скніти, не скімлити і не нарікати на життя. Коли в товаристві однолітків ласувала бабиними цукерками, звісно, я про це мало замислювалась. Але коли трохи подорослішала, не раз розмірковувала — як бабі Марфі вдається не бурчати, не лаятись і роздавати своє «щасливенько» з відкритою душею. І чому це не всім до снаги? «Мамо, а чому баба Марфа не має своїх онуків? — запитала я якось. — Чому ніхто не навідується в гості до неї?»

Помовчавши, мама стиха промовила: «Бо немає у баби Марфи діток, доню. Тож і онуків Бог не посилає…». «І ніколи не було?» — «Були. Син і донечка, Дмитрик і Оленка. Люди з сусіднього села, де Марфа раніше жила, переповідали, що дітки її загинули під час повені — річка навесні розлилася, затопивши прибережні хати. Малеча на той час була вдома сама… Бідолашна Марфа за одну ніч посивіла…»

Біда пригнула жінку до землі, і як їй вдалося випростатися — ніхто збагнути не в змозі. Ніхто ніколи не дізнається, як вона, пересилюючи біль, пригортала до себе чужих дітлахів, читала їм улюблені книжечки своїх донечки й сина, пригощала пирогами, які пекла кожної неділі. І як їй ставало сили не просто бути, а жити по-людськи, не бажаючи нікому зла лише за те, що доля відібрала найдорожче?

Немає вже баби Марфи, її хата, похнюплена і самотня, вже немає снаги опиратися руйнівній силі часу. Але щоразу, проходячи повз цей двір, мені теплішає на душі. Ніби лунає за спиною щире бабине: «Ну щасливенько тобі…».